96
ким визнанням лише через 20 літ, коли не примиритися з довершеним та усталеним фактом вже не можна було. Ще більш різкий опір виявила Царгородська патріярхія довершеним без її згоди автокефаліям церков сербської та румунської. На грунті тієї незгоди вже скоро сто літ перервано зносини між церквами болгарською та царгородським патріярхатом, що й досі не може примиритися з автокефальністю болгарської церкви, яка складала колись частину його території. Церква московська не схилялася визнати автокефальности православної церкви в Польщі, змагалася у свій час, яко мога, повузшити і без того вузьку автономію української церкви, витворену московським єпископатом на Україні, та, розуміється, ніколи не визнає автокефальности української церкви.
Це факти, що свідчать про очевидну фактичну неможливість переведення автокефальности церкви, коли б конечною умовою того переведення була згода метропольної влади тої території, з якої нова церква вилучається. Тут діють інтереси самого людського порядку, і всі заперечення в даному випадку не мають за собою не лише формальної (церковно-правної чи державно-правної), але навіть простої моральної рації. Змагання й боротьба провадяться тут на тому ж грунті, як і при вилученні політичних державних новотворів, — тож натурально, що й засоби остаточного висліду тої боротьби мусять бути відповідні — реальне відношення сил та фактична можливість. На такому — і лише на такому — грунті вирішалася справа автокефалії на протязі останніх майже тисячі літ.
Пересправи щодо сеї дражливої точки не приводили до порозуміння, навіть — навпаки — мали наслідком фактичну перерву, з мого боку, зносин з Фанаром. Раніше я щонеділі їздив на Службу Божу до патріяршої церкви, де мене патріярші каваси, розштовхуючи народ, звичайно провадили на почесне місце, на солеї біля північних дверей вівтаря, на очах у всього народу. Патріярх в часі служби, і — бувало — не раз, висилав мене запитати, чи зручно стояти мені, а по службі давав проскуру, а я свого боку, коли до мене підходили в часі служби з тацою, виявляв традиційну щедрість українського посла. А фактично перервавши пересправи, став я ходити до місцевої церкви в Терапії, де мешкав, і благодіяв на користь сеї останньої. Але така тактика не мала впливу на моїх контраґентів, вправних спадкоємців візантійських традицій, що полягали головно на затяганні та очікуванні. Навіть було видно, що се йде їм на руку, одтягаючи вирішення справи до більш слушного часу. А загальне положення наше тим часом все гіршало та за тих обставин вже наближався час мого одїзду з Царгороду. Довелося відновити зносини. Зробив я візиту деркоському митрополитові, що жив, як і я, в Терапії, та дав йому таку суму „на
