дей. Горпына накынула окомъ гуртокъ найбильше поважныхъ чоловикивъ, уклонылася имъ звычайненько й надійшла, щобъ оповисты имъ про своє жыття гирке та безпросвитне.
— Здрастуйте! Зъ понедилкомъ будьте здорови! — несподивано прывитався до чоловикивъ надъ самымъ їи вухомъ Ныкинъ.
Горпына обернулася, глянула на чоловика й мало не сплеснула рукамы: вражый сынъ немовъ на яке весилля прыбрався — нап'явъ новисеньку чумарку, ще й зеленымъ поясомъ пидперезався, а на голову Дмытрову сыву шапку почепывъ.
— На судъ? — запыталыся чоловикы.
— Еге жъ, веселенько усмихнувся винъ и прысивъ до гурту.
Горпына поспишылася до другои купкы людей.
Нарешти надійшлы судди, й почався судъ.
— У чимъ ты жалієшся на свого чоловика? — звернувся до Горпыны суддя. — Б'є винъ тебе, не зодяга, не годує?
— Усымъ я на чоловика свого жаліюся, — видмовыла голосно та выразно Горпына. — Быты винъ мене не б'є, бо давъ пидпыску; зодягаты — тежъ зодяга, бо вже жъ гола не ходытыму, и годувать — годує, бо я жъ такы господарка и чого схочу, того й наварю. А тилькы не можна мени зъ нымъ жыты: якъ ранокъ — такъ и повіється зъ дому, а вернеться — не гляне, не обизветься, немовъ я йому й не жинка, а винъ мени не чоловикъ…
