— Чому жъ це ты, старый такъ погано биля жинкы обиходышся? —запытавсь нарочыто строго суддя.
— Вона жъ зарикалася, - видмовывъ Ныкинъ.
— Та то чы зарикалася, чы не зарикалася—то мій грихъ, мій одвитъ, а ты на невистку не заглядайся, — скыпила Горпына.
— На кого жъ мени дывытыся? Ты—стара…
— Я—стара? Яка я тоби стара? Хиба забувсь, якымъ бородатымъ за мене сватався? — ще дужче скыпила Горпьна.
— Такъ я жъ и не сылую, щобъ ты на мене дывылася! Опанасъ що-дня перебирає тоби въ животи, та я жъ и не жаліюся…
Чоловикы зареготалыся.
— Тьхо!— спынывь ихъ суддя.— На чому жъ ты запрымитыла, що Ныкинъ невистку любить? — звернувся винъ до Горпыны.
— На чому запрымитыла?…Винъ давно хвалывся, що чорнявыхъ любыть, не разъ було й мени докорявъ, що я русява, а Степаныда — наче та цыганка, наче та сатана зверху чорна — саме йому до вподобы!…
— Ото и всього? Ото тилькы ты й знаєшъ и бачыла? — запытавсь суддя.
— А якого жъ, просты Господа, чорта ще треба бачыты?— розсердылася Горпына.— Я не пидслухала: є въ мене що слухаты — янгольськи голосы. Я не пид-
