глядала: є въ мене на вищо дывытыся — святи иконы та храмь божый… А до такихъ непутящыхъ, якъ оцей бусурманъ (вона ткнула пальцемъ на чоловика), я не прыдывляюся, гриха не набираюся. Я не така, якъ инши, мене уси люде знають, я слава Богу…
— Годи, годи, титко, клопотатыся: и самы бачымо, що ваше дило, якъ свитъ сонця, праве, - перебывь їи ричъ суддя. — А ты, чоловиче, що це соби надумавъ? — Звернувся винъ суворо до Ныкона.— Жинку на вси жныва въ холодку кыдаєшь, а самь зъ невисткою й сієшъ, и орешъ, и косышъ, и молотышъ! Та тилькы ты не станешь жинкы своєи до дила шануваты та на поле зъ собою браты, то мы тебе на цилисенькый тыждень у холодну впремо! Чуєшъ?
— Чую, чую, — одказавъ Ныкинъ.— Ну, жинко, що робыты? Начальство велыть — треба слухатыся. Выряжайсь-но зразу пидъ хуру на вакзалъ, щобъ намъ вже не розризнятыся…
Загальный регить покрывъ останни слова Ныконови. Засидатель ухопывсь за бокы, пысарь посынивъ зъ натугы.
Горпына стояла килька хвылынъ наче ошпарена, нездатня захыстытысь видъ несподиваного глуму, до якого прызвелы їи судди, немична спыныты! загальный регитъ людей. Але незабаромъ вона опам'яталася:
— А щобъ же ты, вражый сыну, пропавъ отутъ зъ своимъ судомъ поганымъ!—накынулася вона на
