ранішнього сонця і волав до Бога м'яким, трохи гугнявим баритоном, душа Раїсина здіймалась на тих згуках у височінь і розпускалась там, разом з димом ладану, в золоті недільного сонця.
Раїса перша підходила цілувати хрест. З солодким стисканням серця, з трепетом побожности припадала вона устами не тільки до холодного металю, але й до м'якої руки о. Василя, наче з тим поцілунком переходила в її тіло благодать божа…
Погідною і тихою верталась Раїса з церкви. Тіло її робилось таким легким, наче вона зразу схудла, спина трохи мліла, віддих ставав вільнішим. Вона сідала у своїй скромній світличці, застеляла стіл скатіркою й заживала проскурку, це пречисте тіло боже, з таким настроєм, немов святний день далекого дитинства кидав на неї свою тінь…
Праця в школі втомлювала Раїсу, та не вдовольняла. Її більше цікавила зміна в поглядах, нові почуття, напрямок думок — все це було таке нове, несподіване. Не можна сказати, щоб та зміна дивувала її — навпаки, вона не могла зрозуміти, як вона могла так довго жити иншим життям, не пила живущої води з криниці, яку носила у власному серці. Вона просто сама себе обкрадала. Тепер, дякуючи небесній ласці й помочі о. Василя, перед нею простяглися нові стежки, знайшлась нова пожива для серця. Раїса мала таке почуття, наче під твердою шкаралущою лялечки у неї виростають барвні крила й набірають сили до льоту. З покорою називала вона себе ученицею о. Василя. Вона потребувала раз-у-раз чути й бачити свого вчителя. Весь вільний час свій Раїса пересиджувала в попівській господі. Вона навіть раху-
34
