вала день свій з тої хвилі, коли напослідок могла бути з о. Василем. Решту ж вона охоче викреслювала з свого життя.
Коло Різдвяних свят о. Василь трохи занедужав. Раїса присвятила хорому ввесь свій час, всі свої сили. Вона з таким запалом виповняла обов'язки милосердної сестри, що навіть докучила о. Василеві.
Раз вона прокинулась серед ночі з ясною і страшною думкою: о. Василь вмірає. Вона могла б присягти, що хтось їй зараз сказав: — умірає. Вона боялась думати про це — і разом з тим уявила собі бліде обличчя з заплющеними очима на руці чорної матушки і розхристані, схвильовані передсмертним віддихом груди.
Вона прихапцем накинула на себе одежу і мов загіпнотизована вибігла з школи. На дворі сніг синів та грав вогнями, в морозному повітрі, предмети здавались твердішими, гострішими. Навкруги було тихо й пусто. Сніг рипів під Раїсиними ногами (кальоші вона забула взути), а вона бігла й уявляла собі: світло в вікнах, грюкання дверима, охання й лемент, а на руках у чорної матушки смертельно бліде обличчя й на-пів мертві уста вимовляють її ім'я…
— Йду… — шепче Раїса, поспішаючи.
Вона біжить що сили, хоч ноги під нею тремтять і вгинаються. Вона не вірить, що добіжить — і посилає наперед свою душу. Вона певна, що варто їй добігти — і станеться чудо, він оживе й одужає. Вся кров збігається до її серця і тільки одно воно живе й готове до боротьби.
Раїса чує, що ноги її не витримають, ось-ось підігнуться. Вона добуває останні сили, додає ногам жвавости рухами цілого тіла. Та ось
35
