Сторінка:Лялечка. Поєдинок.djvu/43

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


тискала букет до уст і серця й ставила у себе в спальні на столику.

Там, у цій манастирській келії з білосніжним дівочим ложем і чорною одежею на стіні під чистим рядном, вона спорудила собі щось на взір вівтаря, заквітчаного запашним зіллям, свіжими й сухими квітками. На видному місці стояла, рядом з букетом, велика фотографія о. Василя.

Раїсі мало було церковної відправи; вона ставала ще на коліна перед своїм вівтарем і з очима, втупленими в портрет о. Василя, думала про Христа і, затуманена запахом квіток, сп'яніла скаргами з дна серця, посилала йому молитви. Йому, одному йому одкривала вона серце. Вона скаржилась йому на своє життя, безбарвне, бліде, невдовольняюче. Навкруги її пустка, німа, без радощів, холодна. Вона не хоче такого життя, воно не потрібне їй... На що ж ти, Боже, вклав у нього вогонь, коли той вогонь лиш у попіл обертає її серце?... Ти сам бачиш, як вона страждає, візьми її до себе, дай їй щастя, якого вона не зазнала на землі, якого прагне, мов пити в гарячці... До ніг твоїх, пробитих на хресті, вона складає своє одиноке серце і всю силу його кохання... Ти добрий, ти гарний, вона буде тобі вірно служити, буде твоєю покірною невільницею. Потіш її. Освіжи її смажні уста. Положи на її серце свого руку, утиш бунтовливий трепет його, як ти вже це зробив раз... Боже!... Ісусе!...

Затуманена запахом квіток, сп'яніла скаргами з дна серця, вона здіймала руки до неба, завмірала в благаючій позі і з вірою в чудо прикликала до себе потіху. Потіха приходила звідти.

41