Тиха, лагідна постать Христа спускалась до неї. Сірі очі його променіли тихим полум'ям і пестили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну, таку маленьку, як пір'їнку, підіймав її — вона чула, що одривається од землі — і клав собі на груди.
|
Невимовна роскіш сповняла її тіло од того дотику, в солодкій млости вона тратила тяму, а спопеліле серце знов наливалось гарячою кров'ю, палало небесною радістю… Невпинні сльози змивали її обличчя. |
|
|
— …Ти розумієш, — вела далі своє оповідання Раїса близькій приятельці і шкільній подрузі, що несподівано заїхала до неї, — ти розумієш: це людина незвичайна, не простий сільський піп… Коли б ти знала його високі думки, благородне серце, його ідейність, чистоту душевну… ти б була зачарована їм… Він гарний… його сірі очі променіють тихим світом, на блідому виду й високому чолі спокій і погода… волосся трохи рудаве, але це не псує їх, навпаки — уста при них здаються свіжішими… Голос музикальний… Ти його побачиш, ти мусиш побачити… Його може не всі люблять, бо він має енергію й непохитну волю… Цій людині не тут місце, не на селі. Тут він пропадає… І от уяви собі моє горе: він збірається до о. Івана на храм…
— Яке ж тобі тут горе? Хай їде…
— Ти не розумієш, ти не хочеш зрозуміти… Він не повинен туди їхати… Там не місце йому… там буде лиш п'янство, карти, гульня… Він мусить бути сильним, він мусить бути вищим… Він кинув пити… Я його так прохала, так благала, щоб не їхав… Невже я… невже він…
42
