Сторінка:Лялечка. Поєдинок.djvu/44

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Тиха, лагідна постать Христа спускалась до неї. Сірі очі його променіли тихим полум'ям і пестили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну, таку маленьку, як пір'їнку, підіймав її — вона чула, що одривається од землі — і клав собі на груди.

Невимовна роскіш сповняла її тіло од того дотику, в солодкій млости вона тратила тяму, а спопеліле серце знов наливалось гарячою кров'ю, палало небесною радістю... Невпинні сльози змивали її обличчя.

 —  ...Ти розумієш, — вела далі своє оповідання Раїса близькій приятельці і шкільній подрузі, що несподівано заїхала до неї, — ти розумієш: це людина незвичайна, не простий сільський піп... Коли б ти знала його високі думки, благородне серце, його ідейність, чистоту душевну... ти б була зачарована їм... Він гарний... його сірі очі променіють тихим світом, на блідому виду й високому чолі спокій і погода... волосся трохи рудаве, але це не псує їх, навпаки — уста при них здаються свіжішими... Голос музикальний... Ти його побачиш, ти мусиш побачити... Його може не всі люблять, бо він має енергію й непохитну волю... Цій людині не тут місце, не на селі. Тут він пропадає... І от уяви собі моє горе: він збірається до о. Івана на храм...

 —  Яке ж тобі тут горе? Хай їде...

 —  Ти не розумієш, ти не хочеш зрозуміти... Він не повинен туди їхати... Там не місце йому... там буде лиш п'янство, карти, гульня... Він мусить бути сильним, він мусить бути вищим... Він кинув пити... я його так прохала, так благала, щоб не їхав... Невже я... невже він...

42