бити? Ні. Кинути в лице рукавичку? Адже він не мав її з собою. Викликати на поєдинок? Хиба він знає.
Очі його ненароком впали на вікно, і він скорчився од болю. Те вікно його боліло. Він встав з постелі і спустив штору. Потому знов ліг і накрив голову подушкою. У грудях повзла невиразна, безфоремна невдоволеність. Голова росла і порожніла. Там лиш, як літні тіні, проносились згадки, безладні, безсистемні.
Вона приходила до його в боннину кімнатку. Цілуй! І коли він занадто рішуче брався до неї, на неї нападав страх.
— Боюсь… боюсь, мій милий, я боюся… — шептала вона з жахом в очах і з складкою болю в устах — і одпихала його від себе й неспокійно озиралась по кутках.
Він не мав чого боятися й не слухав її. Тоді вона тремтіла і пищала, як муха в павутині, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його.
— Ой, ах!… милий, єдиний… боюся… он хтось іде!.. ой!..
І вона тікала од нього, лишивши в йому бажання…
Часом вона була просто жорстокою. Вона змушувала його цілими вечерами слухати музику, переважно класичну — Баха, Гайдна, Бетховена, — і після якоїсь фуґи або симфонії, одіграної з розумінням і з експресією, оберталась до нього разом з табуреткою й питала з тріумфом в очах.
— Подобається тобі?
Він говорив щось невиразне: Так… ні… — бачите…
Тоді вона міряла його злими очима.
53
