— Осел! Ви нічого не розумієте…
Стискала губи й поверталась до нього круглою спиною.
Він сидів пригноблений і думав, що вона каже правду.
Вона була вередлива, палка, сентиментальна і стара. Своїм поводженням вона нагадувала йому старий французький роман.
— Татусю, не виганяй пана Вана!…
Він бачив голі руки й довгі ноги під білою спідничкою і той благаючий чистий погляд дитячих очей…
На що вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?..
Як він ненавидів того урядовця, з його червоними плямами на виду, з його тремтячою бородою й пискливим голосом, — ненавидів за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! З якою насолодою побив би він його, згнітив своїм тілом, здушив за горло!… Та що сказала б вона?
Міщанин!… галабурдник!…
Їй треба декорум… поєдинок…
— Ну, що ж — хай буде поєдинок!
Це він говорить у-голос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.
І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось романа. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль… синій димок — і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стікає червоний струмок.
Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки…
Ні, він цього не може!.. не може!…
Він підскакує усим тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка,
54
