з хати. Ну, приїздив інспектор, член земської управи, було слідство, допити — і все скінчилося тим, що її перенесено до другої школи, куди вона саме й їде. Як тільки скінчилися іспити, вона забрала своє убоге манаття і, не бажаючи й днини лишатися в одному селі з навісним попом, подалась у дорогу. І хоч вона далеко була вже од місця пригоди, а все ж ця гидка історія гнітила її, як сонна мара, і мутила і підіймала в серці злість. Це вже вдруге на протязі своєї тринадцятилітньої служби вона мусить через непорозуміння з попом міняти школу — і хто знає, що чекає її на новому місці, де певно — ох, Боже! — є піп і попадя.
Але те, що так трусило і так кололо під грудьми, не давало снуватися гірким думкам.
Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурні берези маяли на вітрі, як русалки, зеленими косами. Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним корінням за землю, немов хижий птах загнав пазурі у здобич. Було, не вважаючи на травень, душно, як у-літку. По гарячому небові повзли довгі й білі, як павутиння, хмарки, а на заході вставало щось грізне і росло й сварилось далеким гуркотом. Раїса усе поглядала туди, з трівогою думаючи, чи втечуть вони од грози, при одній згадці про яку вона холола і здрігалась. Візник, в одповідь на її прохання, цмокав на шкапу і бив її пужалном по сухих ребрах, та це помагало не багато.
В'їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою. На тлі ярозеленої молодої березини гаптувались чорні гілки соснини, а там, де
6
