Ми звикли аул собі уявляти десь у горах. Гори підпирають небо. В долинах, де стоять тумани, зі скель падають униз гірські струмки. А в затишку, як гніздо ластівок, по горі наліплено сакель.
Нічим таким аул Афінсіп не є. На вигоні, рівному як стіл, розляглося чималеньке село, і як би вам ніхто не сказав, що це аул, то ви б ніколи цього й не подумали. Двори великі, хати вкрито соломою, де в кого — черепицею, вулиці плутані, криві. Землі небагато, садки бідні. У де-кого скопаний город, а в інших замість городу моріжок зелений.
— Біднота страшенна, — каже мій приятель.
Черкес хліба не сіє. Раз — не вміє коло нього ходити, а друге — землі мало. На що найбільше зважиться черкес, так це засіяти клапоть землі люцерною або кукурудзою. Кохаються більше в худобі, найбільше — „барашком“.
В побуті аулу багато патріярхальности й старих пережитків. Що вас найбільше вражає, так це відсутність жінок на вулиці, на подвір'ї. Жінка десь сидить у „хатці“. А коли й вийде на вулицю або на подвір'я, то не йде, а крадеться, пробіжить швидко й лице од вас одверне, — не можна, не дозволено.
Зате купки чоловіків ви всюди зустрінете. По два, по три, по п'ять сидять на вулиці й про щось розмовляють.
— Коли ж вони працюють? — спитав я лікарку, жінку мого знайомого.
— А вони ніколи не працюють. Працюють жінки, підлітки. А дорослому чоловікові працювати сором. То вже дуже бідний чоловік, хто працює.
— Багато до вас людей звертається?
— А майже всі. І на виклики їжджу. От тільки в чім біда: коли в мене в почекальні сидить
