нутий в український; принаймні так повідомляє окружна газета „Красное Знамя“.
Слов'янська — одне з найперших козачих поселень, колишній „Копил“.
Будучи сполучена водою з Темрюком і Краснодаром, а залізницею — з Ростовим і, через станицю Кримську, з Новоросійським, займаючи вигідне місце в районі, де продукується, головним чином, пшениця, — Слов'янська згодом виросте в значний місцевий центр.
— Но-но, буржуї…
„Буржуї“ — дві невеличкі мишасті конячки, махають хвостами й гривами, підтюпцем біжать дорогою на Полтавську.
Візниця — трохи конопатий чоловік, в чорній сорочці й шапці-кубанці, напівповернувся до мене й підхльостує „буржуїв“ батогом.
— Пилу не буде?
— Ні, на Полтавській учора дощ упав,
Їдемо. Вулиця така широка, що наших Сумських п'ять уляжеться.
А далі, за цариною — степ. Збоку, бачу, хатки невеличкі, по характеру будівель видно, що новосели.
Перевіряю:
— Це хто, нові хазяїни?
— Ато ж. Получили нові плани, так будуються.
Візниця попався не гомінкий. Мені пригадались слова одного місцевого чоловіка, що писав колись:
— Кубанець по натурі своїй стриманий. У бій іде похмуро, ніби не охоче. І після перемоги не веселиться, як лінеєць, а мовчки рахує втрати.
Питаю знову:
— Ви що, з козаків?
