вдягаюся і йду обдивлятися станицю. Станиця Слов'янська — величезна, не менше 20—25 тис. мешканців. Вулиці, як і всюди по станицях — широкі й прямі. Центр нічим не ріжниться від наших колишніх повітових міст, та воно й не дивно, бо довгий час у Слов'янській був „отдел“, а тепер районний центр. Багато будинків двохповерхові, продовж вулиці стрункі пірамідальні тополі. Через тин видно чудові садки, на всьому позначається заможність.
На вулицях, в голярнях, пивних „барах“ — їх кілька, — в крамницях, — усюди лунає українська мова.
Заглянув на базар. Поруч з зеленню, ятки з мануфактурою, дешевою галантерією, чобітьми.
Он стоять три молодиці.
— А ти його покинь, — каже одна. — Ну, ходить, і хай ходить!.. А ти собі хазяйство візьми. Ти ж член двору, а член двору має право!..
Щось вроді даремної „консультації“ зрадженій жінці.
— Так він погрожує, що зробить щось, — відповідає зраджена.
— Не бійсь, нічого не зробить. То він просто так, щоб залякати тебе. Ти не дивись йому в зуби!..
Скрізь і всюди — одна й та ж історія. На що міцний казачий побут, а й тот хитається.
Стоять кілька хур. Підходжу.
— А що, — питаю по-вкраїнському, — нікого немає з Полтавської.
— А вам нащо?
— Та от щоб відвезли.
— Ні, немає. Та он звощики стоять, до них зверніться.
В ст. Слов'янській кілька шкіл. Є с.-г. школа селянської молоди. На осінь сюди з Краснодара переводять с.-г. технікум, що поволі буде обер-
