Далі Федоровська пристань. На березі нарід, репіжить гармошка. Два босі цигани сходять до самої води.
— А скільки квиток до Слов'янської? — гукає один.
Відповіди я не чую, але чую, як циган під загальний регіт каже:
— Ну, то їдьте самі, а я вас пішком догоню, — і сідає на землю, виймає кисет і починає вертіти цигарку. Так ми без цигана й поїхали.
Сутеніє. Минаємо так званий „Красний ліс“. Тиша. Дикі груші в цвіту. Верболоз кучерявиться по березі. Тремтить осичина. Якийсь птах сумно насвистує. Група людей на березі поклала багаття, дим стовбом іде догори. Чути, як цюкає в лісі сокира.
Прямо проти річки острівець, теж увесь у верболозі. Припиняємо ходу, з носу чути:
— Вісім!.. Сім з половиною!.. Сім з половиною!.. Сім!.. Сім!.. Шість з половиною!.. Сім!.. Сім!.. Вісім!..
Можна їхати сміливо, — острівець лишається позаду.
Повертаємо в так звану „Протоку“, рукав Кубани, до станиці Слов'янської. Це перше місце, де Кубань, мало не за сотню верстов до моря, ділиться. „Протока“ тече в північно-західному напрямі і впадає в Озівське море, десь аж коло Агуєва, але судоходна вона тільки до ст. Слов'янської.
В Слов'янську прибуваємо пізно ввечері. Небо висіялось зорями. Носій бере речі, і простуємо до готелю.
Встаю рано. Надворі чудовий ранок, а прямо перед вікнами садик, увесь у білому цвіту. Наскоро
