часи — другі пісні. При цьому ці діячі не пішли далі так званого українофільства, політичних вимог вони майже не виставляли й обмежувались чисто культурницькою роботою.
1917 р. вніс оживлення в український рух. В Краснодарі, на Чорноморії (в Новоросійському) починають виходити українські газети, закладаються по містах та селах „Просвіти“, українські гуртки, то що. По відношенню до українства козача станиця поділяється, наскільки мені здається, на два табори — на „кубанських самостійників“, і на „єдино-неділимовців“. „Козакофіли“ в більшості опинилися в таборі „неділимовців“, бо вони над усе ставили свої класові інтереси, і для них навіть Центральна Рада була надто революційна. Городовикові було не до національного питання, бо він боровся за землю, тоб то за те, чи жити, чи не жити йому. Ото ж соціяльна боротьба на Кубані була домінуючою, і національне питання не так тісно вплелось у боротьбу за радянську владу, як у нас на Україні. „Козак“ перед усім боровся проти „городовика“, як проти більшовика, що зазіхає на козачу землю. „Козак“ ішов під стяг Денікіна, боячись, що радянська влада його „розкозачить“. Характерно, що Кубанська Рада, за винятком невеликої купки депутатів, стояла на загально-російських засадах, була перейнята великодержавним руським шовінізмом, і загалом до українства ставилась вороже. Після того, як Врангель розгромив Кубанську Раду, на українців було оголошено білий терор. Досить було, щоб у вас знайшли „Кобзаря“ Шевченка, — вас розстрілювали без суду. Білогвардійці вчинили цілковитий погром усього українського.
За радянської влади починається піднесення української національної роботи. Розуміється, що воно йде поволі, туго, тим більше, що молодої
