ления“. І таких „висловів“ у всій книжці можна знайти чимало. Їх підхоплює націоналістична інтелігенція й починає ними орудувати. Нерозуміння, недооцінка, а то й просто неграмотність призводить на шкоду радянській владі.
Коли перейти до стану української школи на Кубані й північному Кавказі, то матимемо таку картину. В 1925 р. було (Сев. Кавказ после районирования. Том І, стр. 403), українських шкіл першого ступеня — 109, вчителів — 112, учнів — 4.113. Другі національності охоплені рідною школою далеко краще. На першому місці ідуть німці (107 шкіл, 206 учителів, 7.692 учні), далі вірмени (86 шкіл, 149 учителів, 7.548 учнів). В той же час, як українці Півн. Кавк. мали в 1925 р. на 2.200 тис. українського населення всього 109 шкіл, вірмени, наприклад, на кілька тисяч — 866 і т. д.
Проте, після 1925 р. українська школа значно розвинулася, але не досить. Найкраще стоїть українізація школи (відносно, розуміється) в Кубанській окрузі. За даними, що мені дала українська секція Крайкому ВКП(б), маємо таку картину: Кубанська округа — 714 українських комплектів шкіл, Армавірська — 12, Майкопська — жодної, Ставропільська — жодної, Донська — 16 чи 20, Таганрозька — жодної (? — П. Л.), Чорноморська — 3, Терщина — 1, Сальська — жодної, Шахтинська — жодної. Північно-Донецька — жодної, в автономних областях — жодної.
Як бачимо, про українізацію школи можна говорити лише в Кубанській окрузі, а в інших округах до неї навіть не приступлено, хоч усюди українці стоять на другому місці по кількості.
Кубанська округа загалом стає центром українізаційного руху на Північному Кавказі. Опріч значної кількости українських шкільних комплектів, тут ми маємо український педтехнікум у станиці
