Сторінка:Літературний ярмарок, 1929. – Книга шоста.pdf/115

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Маєте: всі зґвалтовані і всі, хто українізує,— вороги цієї прекрасної комедії.

г) Всі Мини Мазайли. Всі, кому оте прокляте „ги“ кар'єру поламало.

ґ) Всі вчителі „правільніх проізношеній“. Одне слово — всі ті, хто отим самим „ґе“ тільки й живе.

д) Всі „дядьки Тараси з Києва“. Це зрозуміло. Комедія ця та й сам її автор „не з тих Тертик“. А раз „не з тих“— не тільки утримуються, а й не­навидять.

е) Всі Рини, всі Мазайлихи, всі тьоті Моті. Комен­тарів, я гадаю, тут непотрібно.

є) Рецензенти кількох центральних і кількох провінціяльних газет. Чим це пояснити? Я питав. Питав центральних рецензентів:

— Чому „Мина Мазайло“ не може бути актуаль­ною, сценічною, художньою п'єсою?

Відповідь така:

— Етого не может бить!

— Чому цього не може бути?

— Етого не может бить уже потому, что етого не может бить нікогда!

З такими аргументами, як ви бачите, не можна не погодитись.

А провінціяльні рецензенти (не всі! не всі!) ті просто кажуть: „Скачи, враже, як пан каже“.

І це правильно!

Бачите, скільки миноненависників!

Хто любить „Мину Мазайла“?

Люблять її комсомольці, люблять її робітники, люблять її всі, в кому не згасла ненависть до міщан­ства, до пошлости, до обивательської глупоти.

А я, цих рядків автор, про одне тільки прошу всіх тих, хто хоч трішечки на мене вважає. Коли я помру, тягніть мене до могили без музики, а йдіть за труною й танцюйте, приспівуючи:

Пахнєт сєном над лугами,
Пєсней душу веселя…