Маєте: всі зґвалтовані і всі, хто українізує,— вороги цієї прекрасної комедії.
г) Всі Мини Мазайли. Всі, кому оте прокляте „ги“ кар'єру поламало.
ґ) Всі вчителі „правільніх проізношеній“. Одне слово — всі ті, хто отим самим „ґе“ тільки й живе.
д) Всі „дядьки Тараси з Києва“. Це зрозуміло. Комедія ця та й сам її автор „не з тих Тертик“. А раз „не з тих“— не тільки утримуються, а й ненавидять.
е) Всі Рини, всі Мазайлихи, всі тьоті Моті. Коментарів, я гадаю, тут непотрібно.
є) Рецензенти кількох центральних і кількох провінціяльних газет. Чим це пояснити? Я питав. Питав центральних рецензентів:
— Чому „Мина Мазайло“ не може бути актуальною, сценічною, художньою п'єсою?
Відповідь така:
— Етого не может бить!
— Чому цього не може бути?
— Етого не может бить уже потому, что етого не может бить нікогда!
З такими аргументами, як ви бачите, не можна не погодитись.
А провінціяльні рецензенти (не всі! не всі!) ті просто кажуть: „Скачи, враже, як пан каже“.
І це правильно!
Бачите, скільки миноненависників!
Хто любить „Мину Мазайла“?
Люблять її комсомольці, люблять її робітники, люблять її всі, в кому не згасла ненависть до міщанства, до пошлости, до обивательської глупоти.
А я, цих рядків автор, про одне тільки прошу всіх тих, хто хоч трішечки на мене вважає. Коли я помру, тягніть мене до могили без музики, а йдіть за труною й танцюйте, приспівуючи:
Пахнєт сєном над лугами,
Пєсней душу веселя…
