десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер на звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книзі 18749, том п'ятий. Боже, Рино, як би ти бачила… Затремтів увесь, запалав… (Рина радісно: затремтів!) Стиснув мені руки, в очі дивився: Улю, каже, Улю… (Рина: Улю, каже, Улю!). Давайте разом… (Рина аж пригорнула Улю: Давайте разом!) читати.
Рина одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
— Давайте разом жити…
Рина перестала:
— Ну?..
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Не проживу…
— Так і сказав?
— Точнісінько так! А в самого аж сльози забреніли.
