Як з потретів Лєонарда да Вінчі, дивиться на нас не тільки потретована людина, але й сам маляр, сам Лєонардо да Вінчі, так із персонажів Штормових оповідань скрізь глядять на нас його власні очі, а з тих очей промовляє до нас його вражлива, вдумчива, лагідна й добра душа. Вірші й оповідання Шторма субєктивні, як субєктивні усі дійсно цінні твори, бо лиш те, що походить з глибин душі, що родиться у великім зворушенню, — в болю, або в радости, — перетріває невблаганого критика — час. Самота, пустка, жаль за минувшиною, туга за тим, що відійшло від нас, — це улюблені теми віршів Теодора Шторма. Степ, крута стежечка, що губиться в розмріяній імлі вечірної години, тиха саля, в якій лише годинник тикоче, в якій спомини визирають з усіх кутів, спомини покривджених долею людей, — це найбільш улюблені моменти в його оповіданнях, це Штормові настрої. Але ці настрої не наскучують читачеві, бо ґалєрія образів і осіб у творах Шторма доволі велика й ріжноманітна. Деяким не бракує живої краски в обличчю й огнива життєвої радости в очах, не бракує дотепу, а в „їздци на сивому коні“ (Шіммельрайтер), видно навіть мужеську силу й почуття величі.
Шторм не належав до співців, що попадуть на кілька улюблених акордів і грають на них до несхочу, він безнастанно шукав нових тонів і нові краски накладав на свою палєту. В німецькій літературі полишив слід впливу, — як поет на Лілієнкроні, як новеліст на Єнсені і Гессе.
До перекладу вибіраємо новелю „Viola tricolor“, написану 1873-го року, як одну з більш характеристичних у літературній спадщині Шторма.
Богдан Лепкий
ЗПРАВДИ, треба багато сміливосте, щоб у наших часах виступити відкрито й гордо від імени молодої Української Армії! Та ще дотого сидючи поза таборовими дротами, далеким і безсилим свідком „смички“ з виснаженим до краю українським селом; свідком овечого гону деякої частини громадянства деяких наших земель на нове „ех oriente lux“, свідком нарешті розвалу й безрадности нашої політичної думки. А одначе така сміливість знайшлася.
Перед нами поважний обємом журнал[1], друкований на похідній ручній друкарні, з дереворитами військових планів, — дійсно зворушливий приклад тріюмфу духа, справи, над матерією, технікою. Ряд статтей таких авторитетних військових людей, як ґен. Капустянський, ґен. Кущ, ґен. Сігарів, ґен. Дельвіґ, ґен. Шандрук, підп. Ляшенко і ин. Але говорять не імена й титули, а багатий зміст. Мета журналу — „вироблення воєнного світогляду нашої армії“, підсумок досвідів і нашої визвольної війни і всесвітньої, з'ясування нашої військової доктрини, з якою колись піде Молода Українська Армія в бій за рідний край, новинки чужинецького військового життя й орґанізації і т. д. і т. д. Себто: воєнно-наукова підготовка нашого старшинства. Проблеми війни, взаїмовідносин війська і держави, політики і війська, нації й оборони, і т. д. і т. д., отже теми національної політики в найширшому цього слова значінню, розглядані з погляду зовнішної відпорности нації. — Теми, попри які не вільно сьогодні ніякому нашому громадянинови перейти цілком байдуже після досвідів 1917–20-их pp.
Гарний перегляд проблєм, цікавих для ширших кол громадянства, дає стаття О. Ряста „Табор“. Перш усього автор ставить питання про повне погодження нашої міжнародньої політики з вимогами нашої стратеґії, себто поставлення їй у майбутньому завдань у її боротьбі за державність, які вона була-б у силі виконати. Властиво говорячи, раз наші політичні змагання не можуть здійснитися без збройних зусиль, — а в цім сьогодні ніхто не може сумніватися, то таке поставлення питання нашої закордонної політики слід уважати одиноко правильним. А між тим наша політика ще й досі не розуміє, що, війна се політика, а політика се війна — тілько иншими засобами“. Насувається тут погляд, що повний брак військової перспективи в поглядах нашого громадянства і є причиною того схоластичного й нічим незвязаного з вимогами нашої національно-політичної практики підходу до всіх підставних питань нашого життя. Схоластичними методами тут до розвязки спору нам не дійти і обєднання всієї нації одною думкою нам таким робом не осягнути. Наше громадянство мусить відучитися думати про українську справу в масштабі рідного повіту, а навчитися дивитися на неї з погляду всесвітньої політики. В названій статті „Табору“ пишеться: „Розважлива оцінка ґеоґрафічного положення України і стратеґічної оборони її кордонів висовує перед українською політикою завдання шукати опертя на системі політичних звязків з тими державами, що мають певні інтереси на Чорному Морі, або в його басейні.“ Таке становище ставить дійсно велитенські завдання для наших політичних діячів, завдання, яких не могтиме виконати наша дипломатія щойно тоді, коли зброя вже забряще, а які мусять бути виконані впертою підготовчою працею ряду літ.
Нові перспективи може дати „Табор“, і їх саме сьогодні нам потрібно, бо вже занадто довго наше громадянство топчеться на одному місці, в безконечність пережовуючи думки, кинуті більш-менш іще в 1918-ім році. Свіжі течії, до яких належить м. ин. цей мілітаризм, якого представляє „Табор“, є сьогодні питанням бути й міцніти й розвиватися нашій національній думці, чи завмерти зі старечої виснаги. То-ж байдуже відкладання нової нашої військової літератури на бік було-б сьогодня і вузьке й короткозоре. Ніколи великим політиком і провідником нації не буде той, що не має розуміння для стратегії й ніколи суспільство не буде нацією, коли в нього немає відчуття інтересів оборони нації в її цілому. Чи „Табор“ дасть вдоволяючі розвязки всіх тих проблем, які намічує в своїм першім, програмовім, числі, —
- ↑ Табор. Воєнно-науковий журнал. Орґан Молодої Української Армії ч. 1. Київ, липень 1923. (Видаваний у Польщі, в Каліші, Kolejowa 85, miesz. p. Chorowskiego, P. Szandruk.
