ДНЯ 25-го грудня 1923-го року відбулися в Ужгороді річні звичайні загальні збори товариства „Просвіта“, на якого проґраму зложилися: посвячення новокупленого власного дому, звіт діяльносте, вибір нового виділу, а по обіді театральна вистава („Суєта“). Велика участь членів товариства і делеґатів філій та читалень свідчуть про велике заінтересований позашкільною освітною працею товариства. Значні успіхи що їх виказав звіт діяльности, є найкращим доказом життєздатности й цієї занедбаної частини українського народу. Умови культурної праці тут тепер дуже сприятливі, і коли б тутешнім землякам вдалося в цій справі знайти спільну мову, то й ця закутина швидко наверстала би заспанне під мадярською кормигою.
На жаль, воно далеко до спільної культурної праці. З одної сторони горстка людей кинулася в вир праці на всіх полях і не встигає всього зробити, бо не стає часу й сил, а довкола стоять байдужі, а то й завзяті вороги, насміхаються з їх кожного кроку, а то й напружують всі зусилля, щоби довести народніх робітників до невдачі. Москалі, москвофіли, москвофіли-Чехи, Мадяре, мадярофіли — ось ці „прихильники“ освіти тутешнього Русина.
Не тут місце писати про ці всі незвичайно скомпліковані, українському громадянству незнані обставини, в яких приходиться тут працювати „Просвіті“, а дальше подавати, точний виказ її праці. Скажу лиш коротко: товариство, котрого основуючі збори ще 1920-го р. розбили москвофіли, сьогодня має 4 філії й 82 читальні, а дальші філії й читальні закладаються. Кожда читальня має маленьку бібліотеку, кожда в порозумінні з шкільною владою веде кождої зими курси для неписьменних. Деякі з читалень працюють так гарно, що не прийшлось би їм постидатися перед красними читальнями в Галичині. При читальнях працює понад 30 драматичних кружків, закладаються все свіжі. Дали вони по дотеперішнім звітам 90 вистав. Працює 12 хорів (тут зовсім нова річ!), зачинає працю перша орхестра. Не треба згадувати, що ці читальні це перші народні орґанізації, що вчать тутешнє населення жити в орґанізаціях, дальше складати грошеві жертви на свої ціли. А це тут дуже важне, бо народ виховано тут аж до пониження власної гідносте жадати всього — даром! Люструє читальні фаховий аґроном, мандрівний учитель господарства, що одночасно дає господарські виклади зо скіоптиконом, а від часу до часу влаштовує 3–4 дневні ветеринарійно-господарські курси. Звичайно, це все робиться в зимі, бо в літі для селянина час горячий.
Організаційну працю веде просвітно-орґанізаційна комісія, господарську працю комісія господарська при головнім виділі товариства. При господарській секції є пчолярська секція, що від червня 1923-го р. видає місячник „Пчілка“.
Літературно-науковий відділ видав за 1923-ий р. „Науковий Зборник товариства Просвіта“ (230 стор.), а дальше 14 книжок в 8½ аркушах друку. Дотепер загалом від 1920-го р. видано 38 книжок ріжного змісту обєму 142½ друкованих аркушів. До того видавано для шкільних дітей ґазетку „Віночок“.
Музейна й бібліотечна комісія доповнила музей товариства 367 числами, так що він числить сьогодні 1280 чисел. Бібліотека зросла біля 4500 томів.
„Руський Театр“ Просвіти, під проводом Садовського, потім Загарова, дав за останній рік 161 вистав в Ужгороді і на провінції та 24 концерти. Про театр пізніше.
Комісія будови „Народного Дому“ веде дальше, збіркову акцію на народний дім в Ужгороді і зібрала дотепер К. ч. 47.718.
Комісія музична веде т. зв. „Руський Національний Хор“, зложений зі 150 учеників всіх ужгородських шкіл, що в 1923-ому р. дав 8 концертів. Комісія доставляє музичну бібліотеку по хорам на провінції.
На цьому скінчу перегляд праці „Просвіти“. Коли зважити, що товариство молоде, що — як сказано на початку — працюють в йому люде ті самі що й на всіх инших ділянках, що їх праця всюди стрічає труднощі, то не дивно, що товариство не все може повести енерґічну й послідовну акцію. Та воно здобуло пошану своїх і чужих, навіть ворогів. А що народові до душі його робота, найкращий доказ в цьому, що мимо неприхильного відношення нинішнього уряду, закладаються нові читальні й нові філії. Москвофіли заложили під конець грудня також освітнє товариство т. зв. „Общество ім. Духновича“, зовсім аналогічно до Общества Качковского. Є слухи, що воно ще без праці дістало велику субвенцію. Але воно так само скінчить як Общество Качковского, тілько в богацько скоршім часі. Це річ певна.
Ужгород, в січні 1924.
Антін Дівнич
В Югославії є Українці-автохтони; се т. зв. бачвансько-сремські Русини, що від 150 літ живуть у Бачці і Сремі. Буде їх до 20.000, говорять своїм діялектом, дуже зближеним до словацької мови (колись вони жили межи Словаками в Карпатах). По війні почалася між ними просвітна праця в національнім дусі, і самі вони з природи тверді, не віднародовлюються, але ще инших асимілюють.
Крім тих бачвансько-сремських Русинів є ще в Славонії і Босні галицькі переселенці, що зайшли сюди перед 20 роками. Буде їх до 10.000, і положення їх прикре, бо здебільша се бідні люди, галицькі форналі і зарібники, що й тут не могли стати заможними, хоч матеріяльно жиють трохи лекше ніж в Галичині. Розсіяні вони по горішній Славонії в жупанії Пожеґа і в Босні, в окрузі Банялука, і дуже легко віднародовлюються. Тратять свої національні традиції і навіть мову. Своїх шкіл не мають, книжок і часописей також ні, бо одно, що молодше покоління вже не цікавиться старим краєм, а по друге, спроваджувати книжки і часописи з Галичини до Югославії тепер задорого. Одиноке, що їх ще тримає разом і пригадує вітчину се греко-кат. церква. Є між ними 7 парохій, священики самі Українці (крім одного), проповіди голосять по українськи і зі своїми парохіянами зносяться все в українській мові. Церква се одиноке місце, де ті бідні і темні нуждарі чують рідне слово і рідний дух. Будучність їх чорна: як не буде у скорім часі акції і помочи з рідного краю, то за кількадесять літ по галицьких колоністах в Югославії і сліду не стане.
Є ще в Югославії також Українці з воєнної еміґрації, що збираються головно по містах, їх не багато, а коли би ще не знайшлося між ними пару осіб, що дали про себе знати пропагандою української справи серед югославянської суспільносте, то ніхто навіть не дізнався би про ту переважно інтеліґентську воєнну українську еміґрацію. Більшість серед неї творять східні Українці (Придніпрянці). Галичан було дуже мало, а в останнім часі стало ще менше. Придніпрянці, що перебувають в Сербії, переважно в Београді, ніколи не дають про себе знати, їх побут серед Сербів нічим не причинився до розвіяння завзятого сербського москвофільства, і Серби ще нині майже нічого не знають і знати не хотять про Українців.
Зате Українці в Загребі не пропустили жадної нагоди, щоби не заманіфестувати своє українство. Хорватська загребська преса майже дневно приносить сталі вісти про Українців і українські національно-державні змагання і все симпатично для нас. Найбільше працювали над пропагандою українських змагань у хорватській пресі др. Петрів (Горловий), Гр. Шевчик, І. Будз, Мих. Фірак, Ілько Крайцар. Трудом сих людий, а головно старанням др. Петрова, вийшла 1921-го року з нагоди 60-літних роковин смерти Шевченка у Загребі обємиста книга під заг. „Spomen-knjiga prigodom 60-godišnjice smrti T. Sevčenka.“ Про се видання заговорила вся хорватська преса в Загребі, симпатично згадуючи змагання загребських Українців при кождій нагоді забрати свій голос у рідній справі.
Весною 1923-го року відбувся, головно заходом невеличкого свідомого гуртка українських студентів в Загребі, святочний концерт в честь Т. Шевченка. Концертова саля була набита вибраною публікою хорватського столичного міста, що з очевидними симпатіями слідила за кождою точкою концерту.
Завдяки вище названим особам, кожда важніша подія в укр. життю, особливо в життю західної України знайшла голосний відгомін в хорватській, а почасти і в словінській пресі. Становище Галичини перед 14-им мартом, польська окупація Галичини, наглі суди над Українцями в Галичині, рішення Конференції Амбасадорів, нищення українського шкільництва, ювилей Наукового Товариства ім. Шев-
