110
16-го лютого 1924
ЛІТОПИС
МІЙ рідний край такий веселий!. . . . . . . . . .
На просторі степів безмежних спустилась благодать — пишалися села в роскоші, тонули між левадами зеленими і квітли між садками; земля, политая дощем й зогріта сонцем, буяла нивами пашні; паслась годована худоба на луках, котрі заслав роскішний килим трав; летіла бжілонька до вулика — обтяжена від щедрого дару пахущих квітів…
Дівчата йшли левадою із праці — заквітчані барвистими квітками; мигтіли білі сорочки на них, гаптовані на рукавах; а вродою і радістю веселою життя були наповнені їх лиця і молодеє тіло.
Зустрів їх парубок, що йшов на зустріч стежкою і сміх веселий та дзвінкий луна левадою. Жартує парубок й лунає радісний дівочий сміх.
У білій чистій хаті селянина обідала родина, і молода вродлива донька поставила на стіл гарячий борщ, вареники і кашу готивила нести йому на зміну. Перехрестивши хліб, поважний селянин лама його, і на обпеченім від праці в полі його чолі лягла серйозність — він уживав труду від рук своїх. І син студент, що повернувсь недавно з міста, ділив цей хліб із рідною родиною.
Мій рідний край такий веселий!…
Життя кипить в роскішнім місті, палацами стоять нові будинки шкіл і академій — вони вмістили в своїх хоромах не тисячі, а сотні тисяч молодих сердець, котрії прагнуть влить у себе усе знаття, мистецтво і всі таємности культурних храмів ціх.
Крамниці люстрами широких вікон відкрилися, багацтвом роскоші й добірности вони пишаються. Книгарні розіклали міліони книг та часпописів в своїх вітринах, немов хотіли світу показать цей скарб культурного народу.
Музеїв велетенські салі були відчинені для всіх. Пишалися своїм мистецтвом державнії театри.
За містом цим розкинулось другеє місто, відкиль неслися потяги із ріжним крамом, розвозячи його по всій країні й несучи в чужинство за обмін чужих товарів. Там робітник в часи спочинку сидить у сквері на велетенськім дасі фабрики й чита нового часописа, а на його спокійному обличчі світилася ясная думка й розум.
Стрункими лавами, бадьоро, в гарнім одязі проходило народнє військо і радісно його віта нарід й лунає гучно: слава!..
Над простором степів, над хатами, садами сел, над велетенськими двірцями міст розквітла благодать, засяяв прапор безмежної блакиті неба та жовто-золотих полів, осяяних промінням сонця.
Мій рідний край такий веселий!..
Мій рідний край такий смутний…
Розвіявсь сон, умерла дійсність. Умерла мрія, жорстока правда труїть серце.
На просторі степів упала туга. На темнії, похмурі села спустилось горе, повило їх плачем, покрило їх розпукою.
На запустілім полі буя бурян, червоним цвітом крови розцвів будяк. Спалив вогонь садки і почорніли пожарища хат, розвіяв вітер смород трупів… Голодная вовчиця-мати їсть дітей своїх, скажений син вбиває батька на тортурах, повією іде дочка і стогоном тяжким рида нарід в неволі…
Не плачуть діти на руїнах, не тужить удова по мужеві і не рида за сином мати… Страшним, безкраїм гробовищем вкрились села, В обіймах смерти, під чорними її крилами летить з холерою чума й танцює танок тиф, сміється голод, скрегоче кистяком, голодним скреготом зубів…
Червоними, гарячими ріками кров тече між спаленими полями. Руїнами чорніє місто. Примарами, скелетами в ганчірю і бруду ідуть по місту вояки й нарід ховається у погребах і шепотять бліді вуста — прокляття!..
Спустилась смерть, лягла на мертві гробовища: шукає трупів голод між руїнами і прапор крові, обдертий і брудний покрив країну…
Мій рідний край такий смутний…
Василь Некрасевич
(Кінець)
НАД хатою шуміли перші весняні бурі; зближалася година.
„Коли я не переживу цього,“ — гадала собі Інес, „то чи він і мене буде памятати?“
З перестрашеними очима переходила попри двері того покою, котрий мовчки дожидав її і її будучої долі, тихо ступала, ніби було там щось, що вона боялася збудити.
Аж прийшла на світ дитина, друга донечка. Ясно зелені галузки стукали до вікна; а в кімнаті лежала молода мати, бліда і змінена; теплий румянець зник з її лиця, а в її очах горів жар, що нищив її тіло. Рудольф сидів біля ліжка і тримав її вузку руку в своїй долоні.
Насилу повернула голову до колиски, котра стояла під опікою Анни на другім боці покою. „Рудольф,“ сказала вяло; „маю ще одно прохання!“
„Ще одно, Інес? Я ще не одно почую від тебе.“
Глипнула сумно на нього і її око знов спішно побігло до колиски. „Знаєш“, казала віддихаючи чим раз тяще, „я не маю жадного портрету! Ти все хотів, щоб мене змалював якийсь добрий маляр — довше годі нам на мистецьку руку ждати. Поклич, Рудольфе, фотоґрафа, це трохи клопіт; але — моя дитина, коли не буде мене знати; а вона повинна бачити, як її мати виглядала.“
„Підожди трохи!“ казав шукаючи бадьорого тону. „Тепер воно-б тебе дуже збентежило підождемо, аж лице твоє знов поповніє.“
Повела обома руками по чорному волосю, що довге й блискуче лежало на накривалі, і диким зором обкинула кімнату.
„Зеркало!“ сказала сідаючи в постелі. „Подайте мені зеркало!“ Не хотів позволити, але бабуся принесла ручне зеркало й поклала на ліжку. Жадібно вхопила його хора; та як глянула — перестрашилася сильно; взяла хустину і обтерла скло; не показувало инакше; якесь чуже, хоре, терпляче лице дивилося на неї.
