Перейти до вмісту

Сторінка:Літопис політики, письменства і мистецтва. – 1924. – ч. 7.pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

16-го лютого 1924

111

ЛІТОПИС


„Хто це?“ крикнула нагло. „Це не я! — О мій Боже! Жадного образу, навіть тіни не лишу моїй дитині!“

Кинула зеркало і худими руками затулила лице.

Нараз почула плач. Не був це пдач її дитини, що несвідомо лежала в колисці і спала. Це Несі непомічено увійшла і стала серед кімнати. Видивилася на мачуху похмурими очима і хлипаючи кусала уста. Інес побачила її. „Ти плачеш, Несі?“ спитала.

Але дитина не відповідала нічо.

„Чого ти плачеш, Несі?“ повторила нагло.

Лице дитини ще гірше спохмурилося. „За моєю мамою плачу,“ вимовили малі уста майже упрямо. Хора збентежилася на хвилину, а потім простягнула руки з постелі і пригорнула до груди дитину, що ніби несвідомо підійшла до неї.

„О, Несі, не забувай своєї мами!“

Тоді двоє малих рамен обвилось кругом шиї і зашепотіли слова, котрі лиш вона розуміла: „О моя кохана, солодка мамо!“

„Не вжеж я твоя кохана мама?“

Несі не відповіла нічо, лиш припала до подушок.

„Коли так, Несі,“ — довірено й щасливо шептала хора, „коли так, то і мене не забувай, Несі! Я так хочу, щоб мене памятали!“

Рудольф недвижно приглядався тій сцені; не важився перебити; напів у смертельній трівозі, а напів у тихій радости; але трівога взяла верх. Інес знов упала на постелю; замовкла і нагло вснула.

Несі, тихо відійшла від ліжка і клякла біля колиски сестрички; з подивом приглядалася маленькій рученьці, що добувалася з повитку, а коли червоне личко скривилося і добуло з себе безрадний людський голос, то очи її засвітилися з захопленнєм. Рудольф підійшов тихо і пестливо поклав руку на її голову; обернулася і поцілувала другу руку батька; а тоді знов дивилася на сестричку.

Години дальше йшли. На дворі світило полудневе сонце, а занавіси при вікнах в покою були запущені щільно. Довго сидів при ліжку коханої жінки в тупім дожиданню; гадки й образи являлися і зникали: не дивився на них, — най ідуть і най зникають! Таке вже раз було колись із ним; і зробилося йому страшно, здавалося, що жиє у друге. І в друге бачить, як виростає чорне дерево смерти і як своїм темним галуззєм вкриває цілу його хату. Трівожно глянув на хору; та вона спала солодко; її грудь підносилася, віддихаючи спокійно. Під вікном в цвитучих корчах приспівувала пташка; не чув її; хотів відігнати від себе ті брехливі надії, котрі обмотували його.

Пополудни прийшов лікар; нахилився над спячу і взяв її за руку, теплу і вогку. Рудольф дивився в здивоване лице приятеля.

„Не щади мене!“ сказав. „Хочу все знати!“

„Вратована!“ — Це одиноке слово затямив собі. І нараз почув спів пташки і нараз ціле життя вернуло. „Вратована!“ — А він вже вважав її утраченою, потонулою у великій ночи; гадав, що не переживе, сильного зворушення нинішнього ранка. Але:

„Воно спасло її
І повело у гору!“

В цих словах поета зібрав ціле своє щастя; як музика бреніли вони й бреніли в його ушах.

А хора все ще спала; а він все ще сидів біля її ліжка. Тільки нічна лямпа мерехтіла в кімнаті; з городу замісць співу птахів долітав шум нічного вітру; часом ніби гарфа озвався і мовк; молоді галузки стукали легко до вікна.

„Інес!“ шепнув; „Інес!“ Не міг не вимовити її імени. Нараз відчинила очи і подивилася на нього довго, довго, ніби душа її знімалася до нього з глибини сну.

„Це ти, Рудольф?“ сказала врешті. „Я нараз знову збудилася.“

Глянув на неї і не міг надивуватися. „Інес,“ сказав, а голос його дзвенів майже покірно — „я сиджу тут вже цілі години і двигаю щастя сам оден як важкий тягар на голові; поможи мені його нести, Інес!“

„Рудольф!“ Наглим рухом піднялася вона.

„Ти будеш жити, Інес!“

„Хто це сказав?“

„Твій лікар, а мій приятель, і він не милиться.“

„Жити“ — О мій Боже! — Жити! — Для моєї дитини для тебе!“ — Ніби нагло щось собі пригадала; закинула руки на шию мужа і ухо його притулила до своїх уст. „І для твоєї — для нашої Несі!“ шептала. А потім увільняючи його шию з обіймів, і беручи його обі руки в свої, говорила лагідно і з любовю: „Мені так легко. Не знаю, чому воно так тяжко було!“ І киваючи до нього говорила дальше: „А тепер, Рудольф, побачиш, тепер прийдуть добрі часи! Але —“ і підняла голову і очи свої наблизила до його очей — „але я мушу знати твою минувшість, розкажи мені ціле твоє щастя! І, Рудольфе, її любий образ най висить в нашій спільній кімнаті; най вона буде при тім, як ти оповідатимеш!“

Ущасливлений глядів на неї.

„Так, Інес, най вона буде при тім!“

„І Несі! Я її повторю про маму те, що від тебе почую; те, що відповідне буде для її віку, Рудольф, тільки те —“

Він притакнув мовчки.

„Де Несі?“ спитала: „я хочу її поцілувати на добраніч!“

„Вона спить, Інес,“ і легко погладив її чоло. „Вже північ!“

„Північ! Так і тобі-ж треба спати! А я — тільки не смійся з мене, Рудольф, — я гододна; я мушу їсти! А тоді колиску до мого ліжка: цілком близько, Рудольф! Тоді знов засну; чую це, справді засну, можеш йти цілком спокійно.“

Але він ще лишився.

„Перше мушу радість мати“ сказав.

„Радість?“

„Так, Інес, цілком нову радість, хочу бачити, як ти їш!“

„Ах, ти!“

А коли й це сталося, приніс з нянькою до ліжка колиску.

„Тепер добраніч! Мені здається, ніби я щераз маю вснути нашим сном повесільним.“

А вона всміхаючись показала на дитину.

Незабаром зробилося тихо. Але не чорне дерево вкривало своїм галуззєм кришу дому, —