100
16-го лютого 1924
ЛІТОПИС
свій обовязок, про се редакція „Діла“ може докладно не знати, та все-ж таки тілько відомо їй; щоб удержатися від легкодушних інвектив (пригадаємо хочби лист нашого редактора до „Діла“ з 15. VIII. 1923). Не входячи у справу 2½ літного відношення до зверхного уряду (про се можуть чимало сказати архиви), фактом є, що наш редактор уступив із служби (окрім д-ра Панейка, мабуть чи не одинокий з усіх Галичан добровільно), коли по довгім досвіді переконався, що з одного боку дотеперішна політична тактика урядових сфер мусить неминучо довести до катастрофи, а з другого — що нема вже найменшого вигляду вплинути на зміну сеї фатальної тактики. Значить, коли докір „Діла“ був спрямований проти колишньої урядової діяльности нашого редактора, то він цілком неоправданий.
Та, може бути, „Діло“ мало на оці здержливе становище нашого редактора після його виходу із урядової служби в 1921-ім році? Воно-ж пише, що й сьогодні „Літопис“ ховається поза тини й городи… Так, пише, одначе знає, що неправду пише. В дійсности, наш редактор не поминув жадної нагоди, яку тілько зустрічав у свойому еміґрантському життю, щоб не остерегти — поки був час — нашого громадянства від наслідків політичного засліплення; коли се йому не вдалося, то се вже буде чиясь инша вина — вина самого громадянства, а в першій мірі його львівської преси. Приїхавши з Лондону в липні 1921, він старався говорити з усіми важнішими земляками, в першу чергу урядовими, та — з усею обережностю і потрібним тактом — з'ясовував дійсне наше становище, остерігав від злуд і неминучих потім наслідків, розвивав свої погляди щодо зміни тактики і т. ин. І який був успіх? Одні, неначе загіпнотезовані, слухали і ні дрібки не розуміли; инші розуміли і злорадно усміхалися, що позбуваються невигідного урядовця і товариша; инші погоджувалися і притакували, одначе вмивали руки, бо мовляв нічого самі не вдіють; знов инші, зміркувавши в чому діло, втікали від розмови; а були й такі, що ловили кожде слово, щоб із власними додатками подати донос до „рішаючих чинників“. В таких обставинах, наш редактор переконався скоро, що з урядовими особами, до краю здеморалізованими, не договориться ні-до-чого; тому сподівався знайти більше зрозуміння серед не-урядових кол нашої еміґрації, головно членів Національної Ради, настроєних переважно опозиційно до уряду. Та й тут помилився. З жахом побачив він, що ся опозиція закидає свойому урядови гріхи, діяметрально противні тим, якими сей зправди грішив: уряд, мовляв, за-мало принциповий, за-надто угодовий, через-край нерішучий і т. ин. Коли сі панове почули, що наш редактор повернув з Лондону і нічого не говорить про те, щоб Европа не мала жадної иншої жури й амбіції, як тілько негайне визнання самостійної східно-галицької державности, почали не тілько уникати контакту з нашим редактором, а просто його бойкотувати: прим. він не був ніколи прошений на збори членів Н. Ради або партійної ґрупи, хоч він мав право домагатися того і зправди домагався. Одним словом, деморалізація і сліпота галицької еміґрації була безмежна і прийшлось зараз-же махнути на неї рукою.
Громадянство в краю инакше — подумав наш редактор і старався навязати з ним нитки порозуміння; звісно, скілько на чужині се можливо. Коли почув, що хто приїхав з Галичини, старався видіти його і говорити з ним, знов з усею обережностю, одначе успіх був майже жадний. Не до увірення, а все таки правдиве, що знайшлися земляки на еміґрації, зокрема урядові, які пильно дбали про те, щоб не допустити приїзжих Галичан до безпосередного контакту з ним, і — мали успіх, не трудний при тім, бо та сама психічна хороба, що з'їдала еміґрацію, себто манія самодурства, обхоплювала і краєве громадянство. Не-один земляк, остережений щодо політичного „песимізму“ нашого редактора, не спішився зійтися з ним.
Оставала листова переписка і преса. Перша була дуже трудна з огляду на польську цензуру; а коли часом було можна обійти її, то часто не діставалося жадної відповіди, часом тілько загальні фрази, а в найліпшім разі відзив такого характеру: ваша правда, ми самі відчуваємо, що летимо у пропасть, одначе не можемо инакше говорити і робити, іменно з огляду на прилюдну опінію, на настрій і т. ин. А самодержавним керманичем громадської опінії було тоді — „Діло“. Розказують прим. таке, що редактори його, на політичних нарадах, висловлювали не-одну критичну і здорову думку, одначе ніколи не висказували її в часописі, тілько навпаки творили ілюзії, підхоплювали всі можливі поголоски, чутки і нашіптування з усяких мутних джерел і годували ними громадянство до самого останка — до 14-го березня, а навіть ще довше.
В таких обставинах: що мав почати громадянин, з національно-політичною совістю? Написати й видати політичну студію, критичні спомини то-що? Українська преса убила-б була се мовчанкою і громадянство не мало-б жадної безпосередної користи. Скласти сензаційний памфлет в роді J’accuse…, ударити на уряд, викликати реакцію у громадянстві, спонукати до ратування останків? Редактор „Літопису“ признається, що така думка кількома наворотами виринала в його голові, та кождим разом він покидав її і — не помилився. Коли все громадянство, з малими виїмками ціле від гори до низу, з виключної вини його провідних сфер, з окрема з вини його преси, було так тяжко психічно хоре, то не одна, а й пять брошур було-б не уздоровило його. Воно сліпо вірило, не то в необхідність і можливість, а в близьке і певне здійснення галицької державної самостійности — у річ, для кождого нормально думаючого політика в даних обставинах абсурдну і нездійсниму. Коли-ж, після такого революційного виступу одиниці чи гуртка, прийшов би був той-же самий 14-ий березня (що з огляду на змарнований довгий час було дуже правдоподібне), або кожда инша, навіть корисніша розвязка галицької справи (автономія, міжнародний статут, федерація і т. ин.), то всі почитателі безоглядної державної ідеї, в першій мірі преса, не були-б сказали: сю невдачу спричинила зрадлива
