16-го лютого 1924
101
ЛІТОПИС
акція тих а тих людей? Дехто дожив сього і без усякої акції. Ні, се божевілля мусіло дійти до краю, щоб стати Schulbeispiel-ом для нових поколінь.
Се велике непорозуміння, в самих основах власного звання, коли „Діло“ докоряє приватну людину за їґнорування преси. Невже не було обовязком його самого інформуватися про стан нашої справи за кордоном не у самих тілько урядових колах? „Діло“ знало прим., що Панейко уступив, що Томашівський уступив; чи воно спитало кого з них, яка були причина уступлення, який їхній погляд на нашу справу, що вони думають про найблизшу будущину і т. ин.? Ніколи, бо се воно іґнорувало нашого редактора, а не навпаки!
Ставши подітичним редактором „Українського Слова“ в Берліні, наш редактор не закривав своїх думок і поглядів перед широким громадянством; вони були доступні й „Ділу“. Та чи воно відгукнулося коли на них? Ніколи. Пізніше, вибір із статтей „Українського Слова“ вийшов окремою книжечкою, а з неї дехто з читачів (як знаємо з досвіду) дійсно вичитав осторогу громадянства. А як поставилося „Діло“ до сього видання? Воно з'іґнорувало його… Не тілько іґнорувало. Воно радо містило кожду напасть на автора, політичну і не-політичну. Не зважаючи на се, він задовольнив бажання одної людини (з поза редакції) і став на якийсь час співробітником „Діла“, одначе мусів при тому приймити застереження, що не буде писати про українські, зокрема галицькі, політичні питання. Та й у сих тісних межах співробітництво не протяглося довше трьох місяців… І ні тоді, ні раніше, ні опісля він не дістав з ред. „Діла“ жаднісенького письма, жадної пропозиції, жадного запиту, жадної інструкції. Ах, вибачайте! Будучи в м. травні у Львові, наш редактор одержав пропозицію написати статтю про знесення панщини в Галичині, і — відмовив. Мабуть чи не се дало тепер привід „Ділу“ нарікати на іґнорування його й не остерігання громадянства.
Щодо остерігання. Про ріжні остороги нашого редактора зперед 14-ого березня може дійсно не знає львівський орґан, коли не цікавився сею справою; та про одну, після 14-ого березня, знає прекрасно. Наш редактор дуже горячо перестерігав, щоб не проголошувати на Народнім Зїзді т. зв. автономічної резолюції, та всі перестороги розбилися об… редактора „Діла“. А якби він тоді був послухав остороги, то тепер не було-б бойкоту і плачів…
Так виглядає „іґнорування“ й недостача „ініціятиви для остороги громадянства“ в розумінню сучасної львівської преси. О, ми дуже добре знаємо, чого бажається „Ділу“! Воно хотіло-б, щоб хтось оборонив його, накидаючися на б. галицький уряд і його галицьких прихильників. Само воно не хоче чи не вміє сього зробити, і радо покористувалося-б чужими руками, та не може знайти знаряддя. Для нас, б. галицький уряд належить уже до безповоротної історії, і тілько історично-політична критика належиться йому; ся прийде у своїм часі і на своїм місці; та тепер найважніша справа — то уздоровлення українського громадянства від тяжкої психічної недуги і від шарлатанства його преси. В тім напрямі, „Літопис“ зробить усе, що буде в його силах.
ЗДАВНА вже знаємо поетів, які були обережні у виборі своїх родичів і вміли прийти на світ синами богатих батьків. Ними не потребуємо займатися. Посідаючи матеріяльне забезпечення, вони могли вигідно присвятитися мистецтву, робити дуже гарні вірші і віддаватися найблагороднішому ідеалізмові. Блаженні! Одначе вони творять виїмок. Загал поетів — це нуждарі. Якже-ж жили вони з свойого мистецтва або на перекір свойому мистецтву?
Шіллєр написав поему, в якій змалював поділ землі. Всі стани хапають свою частку з дібр сього світа, лиш поет прогайновує хвилину і з'являється аж тоді, як усе вже роздане. Сам Зевес не може помогти свойому „любимцеві“ і в заплату за це запрошує поета часто відвідувати його на Олімпі. Безперечно се дуже велика почесть, але навіть найменше вибагливий смертник не може жити нектаром і амброзією.
Правда, у класичних грецьких часах поводилось поетам ліпше. Вони виконували державні функції так само, як полководці, судді або урядники; вони були повноправними атенськими горожанами і користувалися всіми горожанськими привилеями. Невільники працювали, а пани безжурно займалися вільними званнями. Навіть інсценізацію творів брала в свої руки держава; вступ до театру не коштував нічого, ще й плачено відвідуючим за те, що вони приглядались драмі Софокля або Еврипіда. Розуміється, що театри були все випродані. Одначе авторам було це байдуже, вони не потребували давати за марну плату плодів свойого духа.
Щасливі часи! Але занадто гарні, щоб постійно могли удержатися. Вже у Римі поети самі мусіли дбати про себе. Було це трудне завдання, бо Римляне, сей найбільше немистецький народ світа, не журилися поезією. Щойно тоді, коли облизала їх трохи грецька культура, одиниці вважали потрібним дбати про поетів. Вони грали ролю протекторів, а поети вступали в їх службу. Не було це, правда, дуже почесне становище, проте у римського патриція, що мав у столиці палату, а над неапольським заливом величаву віллу, можна було жити і писати вірші. Ніколи не радив би Горацій товаришам-поетам держати свої твори девять літ у столиках, колиб богатий Меценас не подбав був за нього. Свойому добродієві дякував він у численних віршах. Вони живуть ще сьогодні. Але проклони і нарікання, які може витиснула поетові з уст його залежність від багатого чоловіка, прогомоніли вже давно.
В блищих до нас часах лиш драматичні поети мали змогу звертатись до ширшої публики, яка платила і з якої вони могли жити. Менандр заробив своїми комедіями богато гроша; правдоподібно також Плавт, Шекспір і Молієр стали
