В. ЗАТОНСЬКИЙ
Характерним для України 1917 р. було слабке безпосереднє сполучення революційних процесів міста й села. Підчас Жовтня справа на якийсь час мало що не дійшла до розриву. Робітниче місто жило інтенсивним політичним життям, однаковим із життям Петрограду та Москви. Українське село, безперечно революційне у своїй основній масі, ще було здебільшого під керівництвом дрібнобуржуазних українських націоналістів, що завдяки національному моменту мали тут куди міцніше коріння, ніж якісь есери в Росії.
Ще в березні місяці українські партії почали організовувати в Києві Центральну Раду, що повинна була об'єднати „усі сили українського народу“, цебто стати центром буржуазної революції. Формально Рада склалася з представників трьох з'їздів, що відбулися в різні часи протягом 1917 року: військового, робітничого та селянського.
Військовий з'їзд був з'їздом делегатів від українських частин, що зформувалися на фронті. На цьому слід зупинитися.
Якщо більшовики використали нехіть салдатів воювати далі на розв'язання революції, то українські „соціялісти“ так само вдало подбали використати той самий настрій на розбухання націоналізму. В салдатську масу кинуто гасло, що українцям треба виділитися із загальних військових частин і, об'єднавшися під командою обраних командирів, іти на Україну боронити землю та волю.
Охочих іти додому, звичайно, було чимало, і ідея націоналізму в такім освітленні легко знаходила своїх прибічників.
Військовий з'їзд, що відбувся у травні 1917 року, утворив найміцніший ґрунт українського націоналізму і був основою, на якій повстала Центральна Рада.
Другий з'їзд робітничий уже іншим духом дихав. Від самого початку була лише бутафорія. На з'їзді були представлені українські гуртки з тих чи інших заводських підприємств, а мали вони себе за представників усіх робітників того
