142
Літопис Революції
жовтня старого стилю напруження досягло найвищого ступеня. Рада стягла з фронту українські полки, штаб запровадив до міста оренбурзьких козаків із козачою артилерією та викликав із фронту чеську бригаду. Наші хлопці також не сиділи — здобували всіма правдами й неправдами зброю, клопоталися, та, щиро кажучи, ніхто не знав, як і що воно робиться.
Був у нас один військовий — прапорщик, латиш, тов. Пукке.
Це був у нас найкращий спеціяліст у військових справах. Він хоч трохи розумів військову справу, тому йому й доручили організацію наших військових сил. А з нього був справжній прапорщик, і знав він щось у військовій справі так само багато, як і тов, Криленко (хай вибачить на слові, але главковерх із нього був таки не дуже вдалий). Ми всі на військових справах зналися ще менше. Збиралися — обмірковували. Руки свербіли битися, та відчувалося, що сили у нас у Києві небагато. Проти двох ворогів разом — і штабу, і Центральної Ради — не встояли б.
Видно, те саме відчувалося й по інших таборах. Найупевненіше тримався штаб, що мав у місті досить юнкерських частин, не рахуючи одержаної допомоги. Опріч того, в руках штабу був фронтовий козачий з'їзд, що складався з кількасот засліплених зненавистю до більшовиків делегатів. З'їзд був представлений майже виключно офіцерством.
Центральна Рада почувала себе гірше. Вона однаково боялася і нас, і штабу і навіть штабу гірше, як нас. У нашу силу та взагалі в силу революції українці не вірили й гірше боялися перемоги „єдиної неподільної“.
Мене не було на тому засіданні більшовицького комітету, де обмірковувано нашу тактику в ці жовтневі дні щодо Центральної Ради, Пам'ятаю, вночі, повертаючися з якихось зборів, надумав зайти до комітету довідатися, чи немає яких новин. Дорогою зустрів комітетників із П'ятаковим на чолі.
— От, — кажуть, — до речі, ти по-українському говориш. Ходім!
Питаю:
— В чому справа?..
Кажуть:
— Йдімо до Центральної Ради. Від імени українських с.-д. приходили до комітету Касяненко Євген та Неронович і пропонували погодитися з Центральною Радою. На той час вони вже довідалися, — ми від них перших це й почули, — що в Петрограді розпочалося повстання. Київський штаб, на виклик Керенського, вислав одну з київських юнкерських шкіл до Петрограду, щоб придушити повстання. Рада перелякалася
