Сторінка:Літопис революції. № 4 (37) (1929).djvu/145

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


бо як революційний рух у Росії задушать, то й її буде кінець, і тому вона запропонувала нам єдиний фронт. Щоправда, Рада вимагала щоб і ми не виступали активно в Києві, але запропонувала також ужити заходів, щоб із Києва, з південного заходу та з румунського фронту не було кинуто частини на допомогу Керенському.

Як відомо, південний захід та румунський фронт були найнепевніші, справді, керенці могли б дістати звідти допомогу. Київський більшовицький комітет (підкреслюю: сам я тоді там не був і подробиць не знаю) погодився з пропозицією Центральної Ради.

Я обговорювати цього не став, бо постанову однаково вже ухвалено, і ми пішли вночі до Ради. Прийшли о першій годині. Пятаков та [[w:Крейсберг Ісак Миронович |Ісаак Крейсберг]] — як представники Ради робітничих депутатів, я — від Київського комітету більшовиків.

У Центральній Раді зустріли нас дуже радо; їм давно вже хотілося залучити більшовиків до себе, і вони добре знали, що без нас їм важко „бути визнаним українським центром“. Старий Грушевський голова Ради, сяяв від задоволення і швидше ніж звичайно, трусив своєю великою бородою, тиснучи нам руки.

Щиро кажучи, почуття було препогане. Ми, кияни, краще, ніж хто інший, знали ціну цим радовцям, та що робити? Ми склали формальну угоду, що жодну військову частину не буде пропущено з півдня, щоб придушити більшовицьке повстання на півночі. Що Петроград та Москва впораються з [[w:Керенський Олександр Федорович |Керенським]] на півночі, то ми були певні, боялися ж південно - західнього та. румунського фронтів.

Центральна Рада спочатку ніби хотіла чесно виконати угоду, був виділений спеціяльний комітет так і називався — військово - революційний), що мав зв’язатися з усіми потрібними інстанціями, в першу чергу з залізничниками, щоб зупинити рух війська на північ. Наскільки пам’ятаю, київських юнкерів, що вже виїхали з Києва справді пощастило зупинити й за межі України не пустити.

У самому Києві вражіння від нашого союзу з Центральною Радою було величезне. Радовці афішували наш зв’язок, білі скреготали зубами від злости — виступити виступити проти нас і проти ради вони не наважувалися.

Київського обивателя це вразило несподіванкою як грім, але й робітника також. Не легко було вмовити робітничу масу тимчасово не виступати. Пролетарям хотілося боротьби, а Ради вони не любили.

На щастя чи на нещастя, наш альянс із Радою тривав недовгий час. Білі всіх сил доклали до того, щоб розірвати цей надприродний блок. Щоб ліпше натиснути, використано козаків, зокрема кубанських. Представник цих козаків, що відрекомендував себе од міністра шляхів кубанської республіки,