Сторінка:Літопис революції. № 4 (37) (1929).djvu/243

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


й раптом кинулася в атаку. Проте, червоні козаки в паніку не вдалися й дали відсіч денікінцям; убили одного офіцера й декількох салдат. Однак під натиском денікінської кінноти Червоне козацтво залишило Дроздівку й стало відходити на село Грабівку в напрямку Чернігова.

Щоб дати можливість Червоному козацтву вийти на нові позиції в порядку, без пересліду ворога, партизани нашого загону з двома кулеметами „Люїса“ залягли близько дороги, по якій денікінці переслідували Червоне козацтво. Як тільки де- нікінці показались в своїх „кудлатих шапках“, партизани, що лежали по обидва боки дороги, розпочали по них вогонь випалами. Це змусіло денікінців негайно повернути своїх коней назад — в село Дроздівку.

Кілька разів денікінці з диким гиком пробували гнати своїх коней в наш бік, але ж дружні випали партизанів не давали їм наближатися.

Не знаючи про те, скільки нас, а також і про те, з ким вони мають справу, денікінці виставили проти нас декілька кулеметів і три гармати й розпочали з них убійчий вогонь. Навкруги нас піднялася така курява від піску, що за два-три кроки не можна було розпізнати один одного.

Єдиний порятунок для партизанів була маленька долинка, де вони й залягли й куди денікінці ніяк не могли влучити. Дехто з партизанів уже впав духом, бо в кого зосталося декілька набоїв, в декого „рушниця наїлась піску“. Однак всі виконували бойового наказа — не підниматися до останнього набою, триматися аж до того часу, доки не зайде сонце, (а воно було вже зовсім низенько) й тільки це подавало надію на порятунок. Кожному було відомо, що як тільки ми підіймемся, щоб перебігти до найближчого села Орлівки, верстви 3 з лишком, то не встигнемо перебігти й двісті кроків, будемо скошені кулеметним вогнем ворога. Отже, ми стріляли майже до останнього набоя, аж поки сонце сховалося за обрієм. Вночі тихенько перебігом ми покинули невеличку долинку. Усі живі, крім трьох товаришів легко поранених, ми відступили дуже стомлені на село Смолянку. Стрілянина від денікінців не переставала, але ж для нас вона була вже не страшна.

Не зважаючи на перевтому, партизани були бадьорі, чути було жарти. Один партизан, на прізвище, здається, Смаль, якому денікінська куля розбила вухо на дві половинки й голова йому була пов’язана рукавом від натільної сорочки, жартував: „Ото, братці, як почав Денікін нас частувати, я й думаю: ну, прощай, моя Лизавето, не дав нам проклятий Денікін укупі віку дожити“. А другий додає „тепер уже твоя Лизавета буде впізнавати по різаному вуху, як у череді овечок“... і так аж до самої Смолянки.

Червоне козацтво в повному порядку мало тепер змогу відійти на нові позиції, щоб з новою силою вдарити на ворога.