Степан. А як же! Залізо можно погнути, скло розбити…
Андрій. Ні, ти не руш, ти не торкай твердої вещі! Що тоді?
Степан. А вжеж, само залізо і усяка тверда вещ не змінюватиме свого виду. Чого їм змінюватися, коли їх ніхто не лама, не бье й не ріже? Це всяка дитина зна. Що ж тут важного?
Андрій. А от що. Подумай, як би всі ці каміння, підсішки та крокви могли б змінювати свою хворму так хоч, як вода, як би підсішки, каміння, крокви, залізо і иньше не мали б своєї твердої сталої хворми, — тоді б хата оця роспалась би і розлилась; тоді ножем не можно б було різати; у чавуні не можно було б варити; людина не могла б жити, бо з рідкого тіла і рідких кісток нічого б не вийшло.
Степан. Еге, тепер я бачу, як би не було твердого вещества, тоді б усе росповзлось і розлилось.
Андрій. То-то бо й є. А от вода так зовсім не має своєї хворми. Наточи воду у пляшку — вода матиме таку ж хворму, як сама пляшка у середині. Перелий ту ж воду у тарілку або глечик — вода то широко розільється по тарільці, то знов збереться до купи у глечику. Яка посуда, така й хворма у води. Скажи, Степане, ще що змінює свою хворму?
Степан. А мало що! Олія, дьоготь, горілка, фатаген… та як що рідке, так і треба на його твердої посудини, бо само воно не держиться. Тепер я бачу, яка важна одзнака твердого від рідкого. Так… Так… А скажи мені на милость, чому тверді речі не змінюють своєї хворми?
