при ще більщому холоді зовсім замерзає і робиться твердим, ніби сніг.
Степан. Виходе, що двохокись углероду це — пара?
Андрій. Можно й так сказати. Треба завважити, що ця двохокись виходить не тілько при горінні, а також її багато виліта з щілин у землі. У Італії є така печеря. Двохокись важча від воздуху; через це вона, вилетівши з землі, не підіймається у гору, а стелеться долиною. Отже людині можно ходити по тій долині, бо його голова вище шару двохокисі; собаки ж там дохнуть, бо вони низькі, а через це голова собача не підніметься вище двохокисі.
Степан. А хіба двохокись — отрута?
Андрій. Ні, не отрута; але там нічим дихати, бо нема кислороду. Як у азотові, так і у двохокисі углероду не може жити ні одне животне. А сами по собі нам ці гази не шкодять. Вони завжди є у нас у легких. Азот береться з воздуху. Про двохокись я тобі вже казав: ми її видихаємо з легких.
Степан. Звідки ж там вона береться?
Андрій. Їжа у нашому тілові злучається з тим кислородом, який ми вдихаємо разом з воздухом. Після цієї злуки двохокись одщіплюється і видихається геть.
Степан. Значить, у воздусі, що ми видихаймо, повинна бути ця двохокись.
Андрій. А як же. От я візьму нарочито шклянку вапнової води і вдуватиму туди по дудочці дух з своїх легких.
Степан. Диви! Вода побіліла і скаламутилась, Значить, ми вдихаємо кислород, а видихаємо двохокись?
