Більше розмов не було. Але Костя і без розмов бачив, шо сталево-сірі очі тепер дивилися на нього не так, як раніше, вони м'якшали, і Костя почував в них те, чого нікому не сказав би — ніжність. Ніжність не зникала і тоді, коли Лаврентьєв костив його за якісь партизанські штуки.
Костя приїхав на голе місце. Біля бурової стояло кілька кибиток. Робочих рук не було. Будувати було ніким і ні з чого. Нічого було їсти і, головне, нічого було пити.
Бурова стояла в вісімнадцятьох кілометрах від ріки Емби. Костя почав возити воду вантажними машинами. Коло машини з водою збивалась юрба голодних, пилом припалих, брудних людей. Стоячи на машині, Костя проказував коротку промову — ніхто не діставав води, поки люди не заспокоювалися й не ставали в чергу.
Довго тривала водяна війна. Люди виміряли цебра в сусідів, жінки стежили, чи не пере сусідка білизну. Можна було вмиватись — на день давалася на руки, ніс і всю умивальну площадку одна кружка води.
Одного ранку впіймано злодія, Кості ледве пощастило врятувати його від самосуду.
Хтось управився зберегти за день пляшку води, другий дізнався про це і вночі удосвіта украв воду. Його впіймали досить далеко від кибитки: він жлуктав воду, гарячково стискаючи в тремтячих руках украдену пляшку.
Їсти теж було нічого. Привезли борошно, але печей ще не встигли побудувати. Хліб пекли між двома
