Сторінка:Майк Йогансен. Кос Чагил на Ембі (1936).djvu/70

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Поламаних колючок не було, ні одна не була розхитана. Така, значить, була борона! Друг Бер Кена підняв із землі решітку, дивуючись із небаченої речі. Ці гострячки нагадували кігті степового птаха, що порпається в землі.

— Ваша правда, джолдаш![1] — несподівано сказав казак-коваль. — Борона легенька! В роботі ми даємо на неї додаткову вагу.

Тоді друг Бер Кена сміливо увійшов у сарай, де лежали ці розгадані ним речі. Тепер він знав, де плуг, а де борона, він знався на складніших машинах і сам міг оцінити якість ремонту.

Тепер, як сказано, є казаки бурильники, слюсарі, монтери, механіки, інженери, геологи, геофізики, шофери, бухгалтери, лікарі. Коло семидесяти процентів робітників на Ембі — казаки, а до приїзду Лаврентьєва їх було сім. За радянської влади кочовники увійшли в світ могутніх маховиків, блискучих циліндрів, таємничих динамомашин, сліпучої електрозварки, чародійного литва, одразу, як уві сні, як у легенді.

Капіталісти майже не використовували казаків, тільки торгували з ними, та ще експлуатували як гужову силу, як загадкових „погонщиків верблюдів“ з арифметики Євтушевського, що періодично з'являлися з глибин степу і знову зникали в ньому без сліду. Царський уряд не знав їм навіть ліку, переписів не вів, чиновники просто рахували число кибиток і помножували на п'ять, немов у тій самій ариф-

  1. Товариш.