ничного партосередку, що набридло сидіти вдома і що ходім до інженера Консервбудівництва грати в преферанс, бо при цій добрій нагоді можна побалакати про майбутній консервний завод, про його перспективи і про радісну індустріялізацію Даґестану[1]. Що ж, ходім, сказав Серго, ще зовсім хлопець і ми знайшли інженера в конторі. Подзвони Михайлові і Бойченкові, мовив Серго, а як твоя робота? А я вже, сказав інженер, я можу іти. А дзвонити немає потреби, вони вже чи не в мене на квартирі.
Насправді вони вже були на квартирі. У пальті, в шапках вони стояли в кімнаті, з ними прийшли їхні жінки й теж не скидали пальт. Наче в кожного був квиток на потяг за тисячу кілометрів путі і вони зайшли прощатися. Я вирішив посидіти довше, порозмовляти. Я вийшов у сінці і, скинувши кожуха, забарився, шукав, де б його улаштувати.
Коли я повернувся до великої кімнати, на столі вже лежали карти і партнери в шапках і шубах сиділи біля столу. За спиною кожного з них стояла жінка його. Для мене було вільне місце. Я привітався з усіма — приязна усмішка виблиснула на мить на кожному обличчі, і враз змінилась на зосереджений, напружений, дещо тривожний вираз. „Як сей рік полювання?“ спивав я, щоб ближче познайомитись. Ніхто не відповів, тим самим зосередженим, напруженим, три-
- ↑ Shoking! — скаже якийсь критик з тієї породи, що „вдома в бога віримо, а на службі ні“. — Коло карт про індустріялізацію! Жах! — Що ж. Нехай критик вірить в індустріялізацію тільки в редакції, а коло карт розповідає антирадянські анекдоти. Його справа.
