вожним способом спитано в мене, чи я добре граю в преферанс. „Неважно“, одповів я і в кімнаті враз запанувала мало не ворожа атмосфера. Але хазяїн мужньо розвіяв її. „Бойченко допомагатиме“, виручив хазяїн і Михайло роздав карти.
Провінціяльну гру преферанс грається так: чотири є кольори: піки (вино), трефи (жир), бубни (дзвінки), чирва — і в такій послідовності вони старші. Тож найменша — піки, а найстарша — чирва. Узявши листки, картяр вирішає, чи може забрати мінімум шість узяток, і коли може, то вигукує „піки“. Другий по черзі картяр може призначити на козиря (світку) вже тільки трефи, бубну або чирву. Отак торгуються, аж перейшовши чирву, можуть іти вже тільки на сім узяток, далі на вісім і так до десятьох. Коли всі відстануть, боючись провалу, той, що брався узяти найбільше взяток у найвищій масті, призначає козир, але не з нижчої масти, ніж та, до якої торгувався. Візьме стільки, скільки казав, пише собі в плюс, не візьме, записує подвійний собі штраф. Гра ця „комерційна“, не азартна.
„Каспій…“, сказав я, маючи на увазі неазартний характер гри — мені хотілося коло карт побалакати про будівництво. „Шість пік“, одповів Михайло. „Шість треф“, висловився на цю ж тему інженер. „Пас“, сказав я.
„Що ви! що ви!“ жваво і рішуче напався мене Бойченко, схожий на енерґійного героя з американської фільми. „Дозвольте, я. Шість бубнів! Шість бубнів, громадяни!“
„У нас із такою картою пасують“, пробував я боронитись. „Тут же нічого нема. Тут нема двох узяток, а не те що шістьох“. Але Бойченко вже
