— „Вісім треф!“
— „Мої вісім треф!“
— „Вісім бубнів!“
— „Мої вісім бубнів!“
— „Вісім чирв!“
— „Мої вісім чирв!“
— „Вісім без козиря!“
— „Мої вісім без козиря!“
— „Дев’ять пік!“
— „Мої дев’ять пік!“
Це вже нагадувало вірші Семенка, або підручник елементарної аритметики для сільських шкіл. Ставало нудно.
Я витяг волоський горіх — балакати все одно не можна було, добув довгого ножа і з крахом розколов горіх на столі серед королів, дам, тузів і валетів. Ніхто навіть не поворухнувся. Я ззів горіх.
Я витяг ще півдесятка горіхів. „Крах!“ „Шість пік!“ „Кррах!“ „Шість треф!“ „Крррах!“ „Шість бубнів!“ „Крах! крах! крах!“ — горіх не хотів колотись. Крах! Крах! Крах! „Мої шість бубнів!“
Я підвів голову. На мене ніхто не дивився. Ніхто й не бачив ні ножа, ні горіхів, ні мене, ніхто й не чув краху, ніхто не помічав горіхової луски. „Шість чирв!“ от у чім була справа. Жінки в капелюшках і пальтах схилилися над картами чоловіків через плече. Поради тремтіли на їх гарячих губах, готові зірватись і стримувані страхом перед авторитетом чоловіка — мабуть з такою пристрастю кастиліянки дивляться на бій биків.
„Шість пік!“ Валети, озброєні піками, під удари в бубни, з квіткою в руці дами, королі
