ясна і заспокійлива, що кілька душ дербентців, і з ними і Феська-хуліган, взяли рибальську шалянду і виїхали в море.
Ясної, теплої години мені нічого було робити в степу і я зостався вдома. Хазяїн мій, добрячий, кругловидий гігант, роздобув вина і поточилася бесіда на всякі місцеві теми.
І залізничник хазяїн, і жінка його, людина справедлива і розумна — рідкі люди серед некультурних „европейців“ Дербенту, все ж таки сильно нападалися на тюрків, на гірські племена Даґестану. Я так і не добрав, за що вони на їх сердились, і мені здається, що це був просто вплив тієї самої проклятущої культуртреґерської традиції, що панує в усіх залізничних виселках уздовж Каспійського узбережжя.
Бо вони обоє погодилися, що тюрки ввічливі і виховані, що горяни гостинні і віддають усе своє, хоч би й чужому чоловікові, що вони поселяють гостя в найкращій своїй хаті, в якій сами не живуть. Можливо, що в їхніх міркуваннях деяку ролю відогравало і те, що татари і горяни не православні і Пушкіна не читали, а найпевніше, що це була та сама ганебна культуртреґерська традиція. Це люди були немолоді й жили в Даґестані ще за дореволюційних часів.
Інакші взаємовідносини з абориґенами в дітей радянського ладу. У крамниці союзу мисливців я познайомився з техніком Нейштадтом.
Технік Нейштадт — хлопець двадцяти п'яти років зроду. Національність його визначити важко; здається батьки його були поляки. Але він сам говорить тією чудною російською мовою, що її можна почути тільки від „кавказьких креолів“,
