тих, що з дитинства росли в оточенні кавказьких мов. „Здраздвуйде“, сказав технік Нейштадт (ми мали обміркувати з ним плян поїздки, яка так і не відбулася).
„Може ви зайдеде до бене?“ Я зайшов і через цілий вечір балакав з „дехніґом Нейждадом“.
Він попереду працював у залізничних майстернях, а далі їздив помічником машиніста. Від залізничників він спочатку засвоїв зневажливе ставлення до „мусульманів“, але досить скоро розійшовся з старими спецами і пристав до групи мисливців (а в Даґестані групи мисливців є, так би мовити, суспільні угруповання) змішаного типу. В його групі був лезгін Абас, ормен Сіманян, молодий тюрк, прізвище якого я забув, і якийсь колишній аґент ДПУ, що вже не служив.
З ними він полював і від них навчився гірських звичаїв.
Сам, верхи на коні, він об'їздив іриґаційні канави за тридцять і за сорок верст від міста в горах, ночував і жив у селах, їв чурек і ночував у горян мисливців. У лісах, у горах, він стрівав сам-на-сам лезгінів з глухих авулів що ніколи не бували в місті і навіть не знали тюркської мови.
Нейштадт тепер був головний технік іриґаційних закладів Плодовинспілки, і от одного разу йому треба було перебути в лезгінському авулі, в горах, скілька днів. Він ночував у найкращій саклі авулу, бо тільки в ній не було такої бісової тісноти, як у саклях бідних лезгінів — Нейштадт же мусів вечорами опрацьовувати виїжджені і видобуті за день дані.
Так він прожив декілька діб, не думаючи собі нічого ні про коня свого, ні про рушницю, бо
