закон гостинности оберігав його, поки він жив у саклі. Нарешті йому вийшла потреба переїхати до другого авулу глибше в гори і вранці він виїхав на ґрунтову дорогу.
Обіруч дороги росли гущі ожиннику, терну, диких слив, у тих гущах було до біса фазанів, але Нейштадтова рушниця була складена і пришвартована до сідла, бо він об'їздив канави і мав у руках мірило та папір для графіків.
Сонце вже вибилося над гори. Це вже був високий Даґестан — снігові верхів'я гір ще тліли одсвітом горяного сходу, але Нейштадт не помічав їх.
Він рівно вдихував сухе, як біле вино, гірське повітря і уткнувши довгого носа в „Довідник іриґатора“, порівнював дані і вже приблизно накидав схеми кошторисів. Він одкинувся в сідлі назад, а досвідчений кінь сам вибирав для ніг місця, де краще ступити — ступав, як кіт по ґзимсові даху. Ліворуч дороги одкривалася прикра круча, дорога вужчала, стала стежкою, де навіть буйволячі біди могли проїздити тільки мнучи і ламаючи буйні кущі правого боку — Нейштадт це знав і це його не цікавило — він помножав тризначне на тризначне число.
Раптом кінь фаркнув і разом навис над кручею, рвучись геть від кущів. — Шакал, подумав Нейштадт, або може й барс — він був уже за шість кілометрів від авула і від саклі, де він ночував у лезгіна.
Не поспішаючи, Нейштадт заткнув книгу, олівець і папір у кишеню куртки і взявся за вуздечку. Знову фаркнув кінь і позадкував, занісши високо голову, підтягнуту вуздечкою, уже одна задня нога його була на схилі і конвульсивно
