Сторінка:Майк Йогансен. Поезії. (1933).djvu/118

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Не падав сніг, а сонце стигло
І нахилялось до землі,
Коли його холодне тіло
У ліс далекий понесли.

Запало сонце, скніла пам’ять,
Була мов тиша лісова
Лягла між дикими дубами
Еллана горда голова.

Щоб на весні зелений корінь
Сповинув серце ватажка,
Щоб у леліючі простори
Сочиста виросла рука,

Щоб кленом стала тінь Еллана,
Щоб у землі він не лежав,
Щоб голову його кохану
Уранці промінь привітав.

117