Сторінка:Майк Йогансен. Під парусом на дубі (1933).djvu/99

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

того, як ми звикали до нього — аджеж хвилю гнало від Кута, з півночі, і чим далі ми випливали в море, тим вищі виростали вали.

Вогні вогкішали, яснішали і мерехтіли чимраз ближче — спасенні вогні Одеси, де можна було солодкого випити чаю і виспатись солодко через усю ніч, аж глибоко в завтрашній день. Коли настала ніч, коли на вантах загорілися червоний і зелений ліхтарі, коли вогні були вже зовсім недалеко, коли вже геть уривався терпець переносити зиб, завмер двигіт дизеля, пароплав ліниво просунувся ще на скілька десятків ярдів і став.

Тільки той, що спинився серед моря в зиб, знає, як може його гойдати. Тайфун — це іграшка проти мертвого зибу, коли пароплав не йде, а гойдається як цурка на хвилі. Не вистачило нафти. Капітан не був певний, що ми сьогодні діб'ємось до Одеси. Можливо, що завтра, коли спаде зиб, можна буде відрядити до порту шлюпку, і коли пощастить одразу за два–три дні добути досить нафти, то не виключено можливість, що ми після того невдовзі допливемо до Одеси.

Я дуже пожалкував, що не вірю в бога. Тут саме до речі було б молитись, щоб сталося чудо, щоб не чекати до завтра, щоб не чекати два–три дні, поки „буде не виключено можливість“, щоб ми допливемо до Одеси, молитись, щоб на „пароплаві“ був чай з цукром, а головне — щоб хоч трохи менше гойдало.