пристосуватися до радянської дійсности, але ніхто не догадається глянути на жовтенький коробочок з десятьма сірниками в конвульсивній жмені небіжчика. Місто Речиця, що породило колись прадідів „упаковщика“ Речицького, тепер убило професора К. К. Дуракова.
Але городянин не знає цього, ліниво проходячи під вивіскою І. Речицького. В його сонній уяві постають ріки, річки та річиці, засіяні, мов чайками, білими пароплавами. Десятки тисяч грузчиків навантажують на пароплави РЕЧІ, несуть меблі, тягнуть скрині, волочать піяніно, гупають посуд і все те УПАКОВАНЕ.
На полотні, на ряднах, що їми обшиті РЕЧІ, лінивий городянин читає адресу РЕЧИЦЯ. Городянин трошки струшується, лупає очима і швендяє далі. Він зрозумів вивіску і трохи навіть споріднився з нею. Він задумливо погладжує рукою бороду і він міркує, що час уже б тую бороду поголити.
— Навколо мене, скрізь, люди виголошують, що беруться зробити для мене перуку, чи то парика, бо вони „перукарі“ або „парикмахери“. Можна б подумати, що ми переживаємо середнєвіччя: усі навколо ходять у пудрованих перуках, не виключаючи салдатів і нічних вартових. У салдатів під перуками заводяться воші, а перукарі вдень і вночі працюють, щоб настачити перук на півмільйонове населення міста Лопансбургу. Уже не вистачає кінських грив і собачих шкір. Доводиться робити перуки з конопель.
Але поголитися все ж таки треба. І от — химерний випадок — городянинові очі падають на вивіску:
ПЕРУКАРНЯ
В. Е. Семенко
