Професор Нарбонов оце закінчував лекцію на тему: „Українські прикметники та їхня роля у великому переселенню народів“.
Машиністки Мура й Ната сиділи, як зачаровані, вдивляючися в блискучі окуляри шановного професора. Отут за оцим білим лобом ховалися всі українські прикметники і роїлися різноманітним натовпом, ждучи наказу з нервових центрів професора Нарбонова, щоби, каскадом з'явившися на світ, оглушити, ошарашити, приголомшити несвідомих і боязких слухачів.
„… на цім я кінчаю. Чи є в кого якісь запитання?“ — пронеслося по залі великої установи останнє речення і уперлося в мовчанку. Десь зашепотіло і раптом сипнули запитання.
— „Скажіть, чому українська мова така трудна?“, — кокетливо запитала гарненька Ната. — Я прекрасно вчилася по-французьки й було дуже легко — мерсі мадам; і по-англійськи також: олрайт і гудбай, але українська мова занадто тяжка для мене — скажіть, чому це так?“ — „Скажіть, коли в нас буде іспит“. „Я все одно провалюсь — я зроду не вивчу цієї мови“. „Де ви живете професор?“ „Ви добре знайомі з усіма українськими письменниками?“.
Професор Нарбонов методично зняв окуляри і звів їх угору. „Прошу вас, не поспішайте. Я одповім усім“. Професор добув з кишені хустку,
