Ходім до мене на кватирю. Я спробую вам допомогти.
За півгодини перед здивованим оком голодного шахрая розгорнулась велична картина. Він був у прекрасно омебльованім кабінеті професора Нарбонова. Удовж стін стояла колосальна шафа, повна найкращих високо-наукових праць з галузі українознавства. Словник Терпила, словник Дубровського, Ізюмов у жовтій обкладинці, Ізюмов у синіх палятурках, Ізюмов у шкіряній оправі, Сабалдир, уваги, знову Сабалдир — товпилися на лакованих полицях шафи. Над шафою висіли портрети письменників.
Зачарований, ошарашений чоловічок стояв і мовчав. В тиші розлігся метальовий голос професора Нарбонова. — Тепер, — сказав професор Нарбонов, простягаючи руку, — тепер я скажу вам, що ви думаєте. Мовчіть! Ні слова! Я скажу вам, що ви думаєте.
Професор зробив драматичну павзу.
— Ви думаете, що я, професор Нарбонов, осягнув цієї розкоші й цієї величі довгими роками невпинної роботи? Ви думаєте, що я скінчив гімназію, вступив до університету, залишався при нім стипендіятом, у голоді і холоді писав роботи, топив пічку своїми віршами і вчився, вперто вчився фонетики, морфології, діялектології української мови? Ви думаєте, що я друкував свої лінґвістичні роботи в наших i закордонних часописах? Ви думаєте, що я, кінець-кінцем, виготував магістрантські іспити і одного прекрасного дня… А на самім ділі було ось що“.
Професор Нарбонов обачно глянув навколо, втягнув чоловічка в кімнату і причинив двері.
В дверях клацнув американський замок. Почалася секретна розмова.
|
|
