Колись я знав одну бабусю, що сильно вразила мій чотириклясницький розум одним запитанням.
Вона запитувала: „чому оця штука зветься „ніж“; „н-і-ж“? При чім тут „ен“, „і“ та „же“? Чому вона ця штука не зветься хоча б „Іван“, або „канделябр“?
По суті питання для мене й зараз невирішене. Я, що правда, розумію, як люди дійшли до таких слів, як „торохкотіти, гупати, дзенькати і джерготіти“. Ці слова таки справді схожі на те, що вони собою означають. Я так само легко розумію, як це один дядько узивав одного редактора „тупою, жирною, самозакоханою свинею“ і як одна тітка характеризувала одного критика, як „підлого, халуйського, напівграмотного, шкідливого, ядовитого кретина“ — бож насправді хоч критик той, хоч редактор, дуже булі схожі на свої словесні портрети.
Але я чисто відмовляюся розуміти, чому оце, приміром, „ніж“ зветься „ножем“ (особливо коли з ворсмівського заліза), або чому „хліб“ зветься „хлібом“, коли може його краще було б назвати „ячною мамалигою“. Я згоден ще назвати його „вихліб“ за відомою приповідкою: — „як оженився, то дав йому тесть торб шість: на сіль і на висіль, на хліб і на вихліб, на пшоно і на випшоно“.
