вигадка, так сказати. Літературний трюк, так міг би висловитись критик. Цей вельмишановний служитель церкви пресвитеріянської в даному разі абсолютно позбавлений найменших ознак реальности, буття, існування. Буття його суто номіналістичне».
І я м'яко одсунув провідника від полиці чесного отця Чарлза Кінгзлі. Але провідник не піддався.
«Дорогий товаришу», в свою чергу поважно сказав провідник. «Я не можу задоволитися вашим поясненням. Справа в тому, що я не лише провідник цього вагону. Я, крім того, ще й літературний критик школи Іони Вочревісущого. Як ви знаєте й самі, цей критичний корифей додержується такої глибокої позиції. Все, що написано в книзі, все це так таки й було насправді. Написано «я» — то це, значить, автор. Написано, що Дон Хозе Перейра перетворився на Данька Харитоновича Перерву — під упливом соняшного проміння — значить, перетворився під упливом соняшного проміння. Який не напишіть абсурдний жарт — Іона Вочревісущий сприйме його всерйоз і зробить висновки.
«Ви ж не посмієте твердити, що цей знаменитий корифей — ідіот? Ви навіть не наважитесь констатувати, що він — кретин? Чи не так?»
Я мусив зі скрухою на серці погодитися з провідником і, діставши отця Чарлза Кінгзлі з полиці, перекреслив його хрест-навхрест олівцем.
«Ви задоволені»?
«Я задоволений» — сказав провідник і ми прокинулися. У вікні сірів ранок. Це була станція Мелітопіль.
Ми з преподобним отцем Чарлзом Кінгзлі вибралися крізь станцію на бруковану візницьку біржу. Лежав мокрий ефемерний південний сніг і ми поїхали лінійкою по тридцять копійок з носа, а всіх нас було на руб двадцять.
Ми довго їхали вподовж залізниці. Запасною путтю чимчикували вантажні двадцятитонні вагони з гальмом Казанцева. Це наші радянські вагони, а не «40 человек 8 ло-
9
