поїхав у Дербент. Нас зустрів чорнявий пацан Грицько, хлопець літ на дев'ять, у кубанці і з ножем. Він провів нас у хату. Стара бабуся, жовта, товста, малярійна й водянкувата, приймала нас у хаті і посадовила на скрині. Це була полтавчанка. Аматори полтавської мови, української милозвучности і славнозвісного жіночого «л» могли б годинами пасти вуха коло цієї бабусі. На полу лежала хазяйка, теж хвора на малярію, і коло неї вовтузилося мале дівча.
Ми сіли і помовчали трохи, як є український звичай. Я крадькома роздивлявся хату. Її можна було б в оцю хвилину перенести у Зміїв і вона не справила б ні на кого ніякого вражіння.
Правда, богів не було — селище Хач-мамзель є колектив та й взагалі у цій країні тисячі народів, тисячі мов і тисячі релігій, боги можливо саме через свою різноманітність і многовзірність не користуються такою пошаною, як у наших селах. У сусідній чистій хаті лежала купа прядива і така сама купа овечої вовни.
«Ну як», сказав машиніст Лисун, «будемо, значить, гуртом землю робити». Баби не одповіли нічого. Видно було, що вони зберігали ворожий невтралітет до ідеї колективу. «Що ж», — сказав далі Лисун, «коли косовиця, то й діди наші з одного казана їли і з одної чарки горілку пили. Мабуть, що не погано буде і землю гуртом орати».
«Так то косовиця, а то землю орати», сказала хазяйка. «Косити гуртом тільки й треба, а як з землею, то ми ще не знаємо, як воно буде».
«А чи є у вас такі, що без права голосу?» запитав я. «Як вони?» «Є й такі», одповіла хазяйка, «і вони в колективі».
Поки бабуся накривала на стіл і прошкандибала з хлібом і солоними огірками, ми з Лисуном розпитували у хазяйки, чи є у них на селищі багаті люди і чому їх прийнято до колективу. За багатого у селищі Хач-мамзель вважається того, хто посадовив виноградник не менше, як чотири роки тому, бо землі у всіх було нарівно — це селище уже радянського походження і склалося з недобитків великих сіл даґестанських, поруйнованих білими та грузинськими меншовиками під час громадянської війни.
110
