лікті, а в лівій руці у його були приготовані дві запасні кулі. Тюрки теж підійшли ближче і почалася розмова. Один молодий і один старий тюрк з ножами, не знали ні слова по-руському, але середнього віку дядько з симпатичним круглим обличчям, що вимахував косою, міг з нами балакати.
«Нащо б'єш собаку», сказав він. Я почав довго й гаряче пояснювати йому, що хоча мені дуже шкода його собак, але мені ще більше шкода себе. Коли я скінчив, тюрк коротко сказав.
«Ти вбив дві собаки».
Тепер вже встряв Лисун. Знову, зовсім спокійно і не поспішаючи, він пояснив тюркові, що я чоловік приїжджий, тамтешніх звичаїв не знаю і не хотів зробити нічого лихого. Він закидав тюркам, що ті, почувши собачий гавкіт, відразу не покликали собак. Тюрки заворушились. «Він казав — буду стрілять», сказав тюрк, показуючи на мене пальцем. «Ти будеш стрілять, я буду стрілять», з страстною енерґією гукнув він. «Ти уб'єш, я уб'ю. Прийдуть інші — вас уб'ють».
Не менше, як годину, тривала ця драматична, хоч і безплідна розмова. Я пропонував тюркам приїхати в Дербент і здатися на суд владі. Я був готовий заплатити такий штраф, який на мене накладуть у Дербенті.
«Юр манат?» сказав тюрк. «Що мені юр манат! Собака нема? Другий собака нема?»
Я трошки злякався, почувши таку суму (юр манат — сто карбованців), але не став сперечатися. В крайньому разі можна було телеграфувати в Харків, щоб вислали гроші, але машиніст Лисун поставився до справи інакше і став доводити тюркам, що собака не коштує ста карбованців.
«Як не коштує!» знову сказав тюрк. «Собака не бий, краще брата бий. Без собака нема баранта. Без брата є баранта».
Так розмова безрезультатно і припинилась. Просто машиніст Лисун раптом повернувся геть, добив моїх хохітов, оддав їх мені і ми пішли. Тюрки ще трохи постояли і пішли й собі.
121
