Отже я став осторонь і замовив собі шклянку чаю, тільки здаля привітавшися з Абасом. Я вже допив чай до половини, коли я раптом побачив, що Абас з урочистим виразом на суворому обличчі іде до мене, ведучи за руку хлопця з рушницею. «Дивись!» сказав Абас, «це рушниця шамілівських часів. Сталь, з якої вона зроблена, викувана на нашім заводі. Золото і срібло, що їм карбоване було дуло і приклад, добуті на наших копальнях. А от і хазяїн рушниці. Йому тільки одинадцять років, але з нього добрий буде мисливець».
Він урочисто взяв рушницю з рук хлопця і передав мені. «Дивись, сміливо», сказав він, «я вже попередив товариша, що ти не можеш взяти від його подарунку».
Це була дійсно надзвичайна рушниця. Прекрасної роботи, довге гранчасте дуло було однаково пристосоване для того, щоб бити шротом птицю, або величезною ґранчастою кулею бити звіра й ворога. Золотом ішов по ній надзвичайний визерунок — у рослиннім орнаменті визирали химерні звірі і люди.
Але я не міг роздивлятися її довго. Непристойно довго тримати в руках чужу зброю. Я віддав хлопцеві рушницю і ми з Абасом вийшли на перон.
Після стількох подорожів у рвучких паротягах у цім теплім, темнім вагоні хилило на сон. Я одшукав свою полицю і влаштував свого рукзака так, щоб можна було покласти на нього голову. Потяг рушив і мені дуже хотілося спати, але я вирішив ще раз подивитися на даґестанські вогні.
Ліворуч від залізниці є шкляна гута «Даґогні». З-під землі виходить горючий газ і рухає завод, побудований на останніх принципах европейської техніки. Розкішне, найпершої якости, скло виробляють на цьому заводі — і це найдешевше скло в Радянському Союзі.
Той самий газ огріває робітничі кватирі, горить у ріжку над столом робітника, варить його суп і нагріває воду.
Яскравим разком зір, удесятеро світлішім за весь нічний Дербент, через усю ніч палають Даґогні.
129
