Хороша штука — такий, хоч і десятисильний, Опель, коли смеркло і коли до Никополю двадцять верстов із деяким гаком. Перед колесом затанцювало щось, пурхаючи вправо і вліво, як дідстрелена птиця, щось строкате і шпакувате і вмить, отямившися, перекотилось на ріллю.
Це найстаріший земельний колоніст — земляний заєць. Він утік і знову обіруч Опеля заплазували ховрашки, ховаючися в дірочки на толоці.
Ховрашок — не абияка персона в степу. За нього можна послухати не менше, як за вимерзлу озимину. Він живе на цілині, а в крайньому разі на толоці, але їсть переважно кукурудзу і буряки. Є такі місця, де він чисто виїв усю кукурудзу, і там пересівають просо. Його виливають водою, і доводиться як коли то й виливати відер із двадцять води, щоб вигнати одного ховрашка з його дірки. Виливши, треба ще його забити. Його викопують з землі і довгенько доводиться копати. Його труять усякою хемією і недешево та хемія стає. Він не дуже псує хліба і колись тихомирно жив у цілині лятифундій Фальц-Фейна. Та коли розорали цілину, він під давлінням такої політики пристосувався жити на толоці і обідати на кукурудзі.
Але вже смеркло, і ховрашків не видко. Та вночі в них і не установлено працювати. Вони сплять. Тепер видко тільки дорогу, засвічену двома ліхтарями Опеля. Рівчаки і горбки, перед якими рука хапається за ручкове гальмо, стають чорні і грізні. Рука хапає гальмо. Опель задержується, підкрадається до чорної смуги на світложовтім стрижні догори, завмирає — і враз легко і м'яко перепливає чорну оману. Рука одпускає гальмо — і Опель знову виноситься на чистий фарватер. Знову чорний зловісний зиб, знову Опель завмирає і знову легко і чисто перепливає оману.
Із сотні нічних рівчаків більша половина — це світляні ефекти, і враз переживаєш страх, напруження уваги, гальмуєш — і раптом стає спокійно й тепло.
Існує леґенда про те, як давно колись, у сиву минувшину,
147
